Глава 26. Еліна

У моїх покоях панує гнітюча тиша, розбавлена лише тихим, ритмічним тріском воскових свічок, полум’я яких нервово здригається від кожного протягу. Повітря все ще зберігає ледь відчутний запах гару та озону — відлуння бойової магії, що розгорнулася в саду. Ізольда сидить навпроти мене в глибокому оксамитовому кріслі, її зазвичай ідеальна, натягнута як струна постава нарешті трохи пом'якшилася, плечі опустилися під вагою пережитого шоку. Ми обидві виглядаємо як бліді тіні самих себе: розірваний персиковий шовк моєї сукні контрастує з її потемнілим від кіптяви вбранням. Це мовчазне видовище — наслідок важкого й усвідомленого ризику, який назавжди змінив правила гри.

— Це лише початок, Аріанно, — тихо каже вона, опустивши очі й зосереджено розглядаючи свої тонкі пальці, на яких ще помітні сліди магічних опіків. — Ті, хто стоїть за цим замахом, не зупиняться. Вони вже перейшли межу. Тепер вони бачать, що ти не просто розумна суперниця, ти — фаворитка, яку неможливо зламати правилами чи залякати судом. Ти стала для них загрозою.

Я дивлюся на неї крізь мерехтіння свічок, відчуваючи, як у грудях нарешті тане крижаний лід багатомісячного суперництва. Тепер ми не просто претендентки на одну корону; ми — вцілілі в одній битві.

— Нам потрібно дійти до фіналу разом, — кажу я, і мій голос звучить твердіше й впевненіше, ніж я сама від себе очікувала. — Ми маємо позбутися інших, поки вони не позбулися нас. Ти — зі своєю магією та зв'язками при дворі, я — зі своєю логікою та... — я на мить затихаю, підбираючи слова, не знаючи, як правильно назвати свою дивну перевагу людини з іншого часу.

— Зі своєю здатністю бачити те, що інші ігнорують, — підхоплює Ізольда, піднімаючи на мене свій проникливий погляд. — Давай так: ми підтримуємо одна одну до самого кінця, прикриваємо спини в кожному випробуванні. А там... хто б не перемогла, інша стане її правою рукою. Майбутня Імператриця зробить іншу першою дамою при дворі. Ми не будемо ворогами, ми станемо силою, з якою доведеться рахуватися навіть Аларіку.

На мить задумуюся. Якби я планувала жити в цьому світі, погодилася б без роздумів. Але моє місце займе справжня Аріанна. І я не те, що не горю бажанням будувати її майбутнє, але й не можу обіцяти того, що вона виконає умови угоди. А втім, виходу в мене немає. Думаю, коли я буду вже в своєму світі, Мортіна подбає, щоб Ізольду не образили, якщо все ж таки переможу я. Адже справжній Аріанні теж буде потрібна підтримка при дворі.

— Даю слово, — шепочу я.

— Однієї згоди на словах замало, Аріанно, — Ізольда раптом витягує з-за корсажа маленьку срібну голку. Її погляд стає суворим, майже ритуальним. Вона бере мою руку, і перш ніж я встигаю щось заперечити, швидко проколює мені пучку пальця. Маленька крапля яскраво-червоної крові виступає на шкірі. Ізольда робить те саме зі своєю рукою, а потім притискає свій палець до мого. Я відчуваю дивне, пекуче поколювання, що пробігає вгору по венах, наче електричний розряд. Ізольда шепоче слова давньою мовою, якої я не розумію, але відчуваю її вагу — повітря навколо нас на мить стає густим і пахне металом. Коли вона нарешті відпускає мою руку, на місці проколу залишається ледь помітна золотиста іскорка, що швидко зникає під шкірою. — Це клятва на крові. Тепер ми пов'язані не просто вигодою, а магією життя. Якщо одна з нас зрадить — Ефір випалить серце зрадниці.

Я повільно киваю, закріплюючи цю угоду. Це пакт, який раціонально вигідний нам обом у цьому клубку змій. Але цікавість — ця невблаганна професійна звичка адвоката — бере гору над обережністю.

— Ізольдо... — я роблю коротку паузу, вдивляючись у її прохолодні, наче крига, очі, намагаючись знайти там хоч краплю правди. — Скажи чесно. Ти закохана в Аларіка? Ти хочеш цього шлюбу через почуття чи лише через холодний блиск корони?

Вона робить глибокий, повільний вдих, і на її обличчі на мить з’являється вираз, якого я ніколи раніше не бачила — щира, нелюдська втома від ролі, яку вона змушена грати все життя.

— Прив'язка... ці магічні Узи... вони змушують нас щось відчувати, Аріанно. Це неминуче. Солодкий щем у грудях, коли він поруч, нав'язливе бажання бути в його полі зору. Але насправді справжнє кохання відчувається по-іншому. Воно вільне. Воно не тисне на потилицю магією, воно не змушує тебе бути гарною рабою в золотій клітці.

Я завмираю, вражена глибиною її розчарування. У її словах стільки гіркоти, що повітря навколо здається полиновим.

— Невже ти... ти когось кохала? По-справжньому? — питаю я майже пошепки, боячись зруйнувати цей момент крихкої відвертості.

Ізольда лише кволо, кутиками вуст усміхається, і в цій посмішці стільки прихованого, задавненого болю, що мені стає фізично ніяково. Вона не відповідає словами, але ця важка мовчанка красномовніша за будь-які зізнання. Вона — теж жертва цієї системи, просто вдягнена в кращі сукні.

Раптом важкі дубові двері покоїв розчиняються з таким гуркотом, що полум'я свічок ледь не гасне. На порозі з’являється Аларік. Він усе ще в бойовому обладунку, вкритому пилом і кров’ю найманця, від нього віє холодом, нічним вітром і залізом. Його погляд, гострий як кинджал, миттєво знаходить мене в напівтемряві кімнати, гарячково перевіряючи, чи я справді ціла, а потім повільно переводиться на Ізольду.

— Леді Ізольдо, — його голос звучить незвично м'яко для людини, що щойно була в люті. — Я ще раз дякую вам за вашу реакцію. Ви врятували не просто життя, ви врятували честь Імперії від незмивної ганьби. Але зараз вам треба відпочити. Ваші покої під посиленою охороною моєї особистої гвардії. Йдіть.

Ізольда повільно піднімається, розправляючи залишки своєї гордості, як невидимий шлейф. Вона кидає на мене швидкий, промовистий погляд — мовчазне нагадування про наш пакт — і мовчки виходить із кімнати, зачиняючи за собою двері з тихим клацанням замка.

Ми залишаємося вдвох. У кімнаті стає нестерпно тісно від його присутності. Я просто стою і дивлюся на нього, не знаючи, що сказати, відчуваючи себе беззбройною перед його величчю. Моє серце калатає об ребра так шалено, що заколка-артефакт у волоссі, здається, починає вібрувати, намагаючись стримати потік моїх почуттів. Аларік не каже ні слова. Він робить три швидкі, рішучі кроки, скорочуючи відстань між нами до нуля, заповнюючи собою весь мій простір.