Глава 25. Аларік

Коли я вбігаю на алею і бачу Аріанну — її розірвану сукню, закривавлені руки та бліде, як полотно, обличчя, — світ навколо мене на мить перестає існувати. Повітря стає густим, наче застигла смола. У грудях спалахує не просто гнів — це первісний, дикий холод, який буває лише тоді, коли руйнується щось фундаментальне.

Один крок. Одна секунда — і її б більше не було. Якби Ізольда не проявила благородність, чи просто не встигла — її не було б. Стільки цих “але” і всі вони жахливі.

Ця думка вдаряє сильніше за будь-яке бойове закляття. Мене кидає в неймовірний страх, який я не відчував з часів великої війни. Це не страх за Імперію чи за Відбір. Це гострий, егоїстичний страх за жінку, яка стала для мене чимось більшим, ніж просто претенденткою.

— Негайно з'ясувати, хто замовник злочину! — мій голос звучить немов розкол льодовика. Гвардійці, що стоять поруч, здригаються, а квіти на кущах, що опинилися в радіусі моєї аури, обсипаються чорним попелом. — Кожного, хто мав доступ до саду, кожного, хто знав про прогулянку — під допит! Якщо хоч одна волосина впаде з голови вбивці раніше, ніж я сам його побачу, ви всі підете на плаху.

Я переводжу погляд на Ізольду. Вона все ще тримає вогняний батіг, її очі горять викликом. Я бачу кров на долонях Аріанни, і моє серце пропускає удар. Хочеться підійти, підхопити її на руки, сховати від усього світу, але я змушую себе залишатися Імператором. Поки що.

— Леді, я радий, що ви цілі. Леді Ізольдою, ви чудово проявили себе. Зараз йдіть у свої покої. Обидві, — наказую я, намагаючись стримати тремтіння власного голосу від люті. — До кожних дверей приставити по десятку гвардійців. Хай нііхто не входить і не виходить без мого особистого дозволу.

Я спостерігаю, як вони йдуть. Коли Аріанна зникає за поворотом, я повертаюся до Сайруса, який щойно прибув на місце.

— Збери Раду. Всіх радників, голову таємної поліції, начальника охорони палацу. Негайно! — я розвертаюся на підборах, мій плащ розлітається, наче крила ворона. — Я хочу знати ім’я замовника до заходу сонця. Мені байдуже, наскільки впливовий цей рід. Мені байдуже, скільки золота вони внесли в скарбницю. Вони замовили смерть Аріанни — і це підпис під їхнім власним смертним вироком.

За кілька хвилин я вже в кабінеті. Світло від магічних ламп здається занадто яскравим, воно ріже очі. Я ходжу з кутка в куток, наче загнаний звір.

— Ваша Величносте, ви надто гостро реагуєте, — тихо каже Сайрус, зачиняючи двері. — Це Відбір. Замахи траплялися й раніше.

— Ніколи раніше вони не були настільки... професійними! — я вдаряю кулаком по столу, і важке дерево тріщить під моєю силою. — Сайрусе, ти не розумієш. Якщо з нею щось станеться... якщо її світло згасне... цей Відбір втратить будь-який сенс. Усе це — золото, титули, політика — все стане порожнім.

Я зупиняюся біля вікна, дивлячись на сад, де ще кілька хвилин тому могла пролитися її життя. Я усвідомлюю це лише зараз, у момент небезпеки: Аріанна — це не просто учасниця. Вона — єдине, що змусило мене знову відчути себе живим, а не просто функцією влади. Вона — мій сенс.

— Я все ж раджу звернути вашу увагу на леді Ізольду, яка знову чудово себе проявила і захистила головну конкурентку, — тихо каже Сайрус.

— Вона була перед нею в боргу…

— Вона могла нічого не зробити. Але вона зробила. Її рівень магії, її вчинок вартий заслуги.

— Я вдячний їй. А зараз знайдіть замовників нападу, — шепочу я в темряву саду, і в моїх очах спалахує золотий вогонь Ефіру. — І моліться, щоб я не дістався до них першим. Бо моє правосуддя буде не словесним.