Глава 24. Еліна

— Як ти посмів осквернити сад Імператора, нечестивцю? — голос Ізольди звучить так низько й владно, ніби вона — сама богиня відплати, що зійшла з античних фресок.

Найманець, чиє обличчя тепер спотворене болем і усвідомленням того, що він зустрів не легку здобич, а елітного бойового мага, намагається вирватися з вогняного полону. Але Ізольда не дає йому шансу. Різким, відточеним порухом руки вона вдруге вдаряє його потужною хвилею стисненого повітря, буквально вкарбовуючи його тіло в масивний стовбур старої магнолії. Почувши глухий звук удару, чоловік безсило сповзає на землю і втрачає свідомість.

Вона важко й уривчасто дихає, її груди здіймаються під дорогим корсетом. Ідеальна зачіска трохи розкуйовдилася, вибилося кілька пасом, а на блідій щоці розпливається яскрава червона пляма від магічної віддачі. Вона повільно, відновлюючи самовладання, підходить до мене і мовчки протягує руку, пальці якої ще трохи іскряться від залишкової енергії.

— Вставай, Аріанно. Твоя сукня зіпсована.

Я невпевнено беру її за руку, відчуваючи несподіване, живе тепло її шкіри. В моїй голові не вкладається те, що щойно сталося. Вона ризикувала собою, відкриваючи свою магічну силу, вона могла просто пройти повз і дозволити моїй проблемі вирішитися самій собою.

— Ти... ти врятувала мене. Чому? — я дивлюся на неї знизу вгору, намагаючись опанувати зрадницьке тремтіння в колінах і витираючи закривавлені руки об поділ тепер уже непотрібної сукні.

— Бо я не хочу виграти цей Відбір, залишившись єдиною живою претенденткою у цьому клятому гнізді, — Ізольда коротким рухом обтрушує моє плече від прилиплого піску та листя, і в її глибокому погляді я раптом бачу не звичну заздрість, а дивну, майже гірку солідарність двох полонянок золотої клітки. — І тому, що ти була права тоді, у моїй кімнаті. Несправедливість не має ставати законом, навіть якщо це вигідно.

Вона нахиляється ближче, її дихання лоскоче мою щоку, і шепоче так тихо, що цей звук не впіймав би навіть найчутливіший шпигунський артефакт:

— І припини грати цю роль безпорадної дурепи, Аріанно. Тобі це не личить, ти виглядаєш жалюгідно. Будь тією жінкою, яка розгромила Аларіка на іспиті, використовуючи логіку як меч. Тільки та жінка зможе вижити в тому пеклі, яке готують для нас інші учасниці.

Я дивлюся в її крижані очі й нарешті розумію: моя найбільша, найнебезпечніша суперниця щойно стала моїм єдиним справжнім другом у цьому палаці, де кожен усміх — це замаскована отрута. А та «жіночність» і покірність, про яку мріяла Мортіна, — це справді найшвидший і найкоротший шлях до моєї могили.

— Дякую, — кажу я щиро, вкладаючи в це єдине слово всю свою вдячність.

У цей момент тишу розриває тупіт багатьох ніг. На алеї з'являється Аларік у супроводі загону важкої гвардії. Побачивши нас — одну з магічним вогнем, що ще жевріє в очах, іншу в розірваній персиковій сукні, з брудним волоссям і закривавленими долонями — він різко завмирає. Його аура миттєво спалахує таким концентрованим гнівом, що квіти магнолій навколо починають миттєво в'янути й чорніти, не витримуючи тиску його сили.

— Що тут сталося? — його голос — це не просто питання, це гуркіт грому перед нищівною бурею, від якого вібрує сама земля під нашими ногами.

Я повільно піднімаю голову, випростую спину, незважаючи на біль у зідраних колінах, і дивлюся спочатку на Аларіка, а потім на Ізольду. Я більше не хочу бути ніжною лілією. Я стискаю кулаки, ігноруючи пульсуючий біль від подряпин, відчуваючи, як усередині мене прокидається щось значно міцніше за ефірну магію.

— На мене напали, Ваша Величносте. Але, як бачите, ваш Відбір виховує не лише слухняних наречених, а й справжніх захисників.