Глава 23. Еліна

Наказ Мортіни тисне на мене сильніше за корсет, перетворюючи кожен вдих на зусилля. В голові відлунюють її слова: «Будь жіночною», «будь слабкою», «зваблюй». Я дивлюся на себе в дзеркало, вивчаючи нову, чужу мені маску: сьогодні я обираю сукню кольору ніжного персика з довгими напівпрозорими рукавами, що нагадують крила метелика. Шовк м’яко облягає тіло, а багатошарові спідниці приховують мою впевнену ходу. Вона робить мій силует крихким, майже ефемерним, наче я — порцелянова статуетка, яку легко розбити одним необережним рухом. Останній штрих — я закріплюю заколку-артефакт у волоссі, відчуваючи її звичний, заспокійливий холод проти гарячої шкіри голови. Тепер я готова грати роль беззахисної лілії.

Я виходжу в Королівський сад, розраховуючи кожну деталь своєї появи. Я знаю, що Аларік часто проводить тут час між засіданнями Ради, шукаючи тиші серед зелені. Повітря густе й солодке від пахощів квітучих магнолій, а доріжки вистелені м'яким, безшумним килимом з пелюсток, що обсипаються від найменшого подиху вітру. Сонце пробивається крізь густе листя, малюючи на моєму обличчі ажурні тіні. Я йду повільно, демонструючи ідеальну поставу, тримаючи в руках розгорнуту книгу віршів — ідеальний реквізит для мого нового образу романтичної мрійниці.

Але замість очікуваного спокою саду я раптом відчуваю дивну, тривожну вібрацію в самому повітрі. Простір навколо наче стискається. Птахи, що секунду тому виводили рулади, раптово замовкають, і ця раптова тиша б’є по вухах сильніше за крик. Листя перестає шелестіти, навіть вітер завмирає, наче злякана істота.

— Леді Аріанно, ви сьогодні незвичайно самотня, — лунає низький чоловічий голос із-за густих кущів підстриженого тису, що стоять праворуч від доріжки.

Це не Аларік. Моє тіло миттєво реагує на загрозу, спина вкривається холодним потом. Це голос, позбавлений ефірної величі чи шляхетності, але сповнений грубої, вбивчої впевненості професіонала. З глибокої тіні на світло виходить чоловік у темному шкіряному обладунку без жодних розпізнавальних знаків чи гербів. Його обличчя частково приховане, а очі дивляться холодно й порожньо. У його руці, наче продовження тіла, з’являється довгий, вузький кинджал, лезо якого змащене чимось темним і липким, що зловісно не відблискує на сонці.

Я відступаю назад, відчуваючи, як каблуки грузнуть у піску. Серце вдаряється об ребра, наче загнаний звір у клітці. Весь сценарій Мортіни про ніжну красуню миттєво розсипається, оголюючи первісний жах перед смертю.

— Хто ви? Гвардія! — намагаюся крикнути я, але горло перетискає спазм страху, і мій голос звучить як ледь чутний хрип.

— Гвардія сьогодні зайнята перевіркою південних воріт, — усміхається найманець, і ця посмішка страшніша за саму зброю. Він рухається плавно, як хижак, скорочуючи відстань. — Нічого особистого, леді. Просто деяким родам дуже не подобається ваш успіх.

Він робить різкий, блискавичний випад. Рефлекси адвоката, звиклої відбиватися від нападів у залі суду, спрацьовують швидше за магію — я кидаю в нього важку книгу і відскакую вбік, заплутавшись у безглуздих довгих спідницях своєї «жіночної» сукні. Тканина тріщить, я втрачаю рівновагу і падаю на жорсткий гравій, відчуваючи, як дрібне каміння миттєво впивається в долоні, роздираючи шкіру до крові. Вбивця вже наді мною, він заносить руку для останнього, вирішального удару. Я заплющую очі, відчуваючи подих смерті та готуючись до неминучого болю.

— Ignis Vinculum! — пронизує розпечене повітря різкий, владний вигук, що звучить як удар батога.

Замість смертельного удару я чую люте шипіння вогню та болісний, тваринний зойк найманця. Різко розплющую очі й бачу неймовірне, майже неможливе видовище: Ізольда стоїть за п’ять кроків від мене, її зазвичай холодні очі зараз світяться яскраво-блакитним, майже білим світлом бойової магії. Її постать випромінює таку силу, що повітря навколо неї йде брижами. З її тендітних кінчиків пальців вириваються батоги живого, розгніваного полум’я. Вони, наче змії, обплітають зап'ястя найманця, спалюючи шкіру і змушуючи його з диким криком впустити ніж на землю.