Глава 22. Еліна

Ніч після інтелектуальної дуелі з Аларіком не приносить спокою. Я довго не можу заснути, ворочаючись на м’яких шовкових простирадлах, які зараз здаються мені колючими. У голові безкінечним репітом прокручується кожен його погляд, кожна виклична інтонація, кожен порух його губ. Срібний артефакт лежить на нічному столику, виблискуючи в холодному місячному світлі, наче маленьке спляче звірятко. Без нього мої власні думки здаються занадто гучними, оголеними й небезпечними.

Раптом повітря в кімнаті густішає. Простір заповнює холодний, липкий туман, від якого пахне сирою землею та застояною водою. Величезне дзеркало в кутку, обрамлене важкою позолотою, раптом іде дрібними брижами, наче в нього кинули камінь. З його глибини, крізь мутну завісу, виринає обличчя Мортіни. Але цього разу на її губах немає навіть натяку на ту звичну, поблажливу посмішку. Її очі горять зловісним, пульсуючим фіолетовим вогнем, який випалює напівтемряву покоїв.

— Ти надто сильно загралася в юристку, Еліно! — її голос пролинає прямо в моїй черепній коробці, наче гострий скрегіт іржавого металу по тонкому склу. Я відчуваю, як від цього звуку вібрують мої зуби. — Цей іспит був не тріумфом. Це була катастрофа!

— Катастрофою? — я підхоплююся на ліжку, судомно кутаючись у тонку ковдру, намагаючись захиститися від холоду, що виходить від дзеркала. — Я отримала найвищий бал, Мортіно! Я довела йому, що маю розум, що я варта його уваги як рівна!

— Ти довела йому, що ти — небезпечна! — відьма висувається з дзеркальної гладі майже по пояс, її довгі примарні пальці стискаються в кулаки з такою силою, що чути хрускіт ілюзорних суглобів. — Чоловіки на кшталт Аларіка, володарі імперій, хочуть бачити поруч із собою загадку, натхнення або тиху підтримку. Вони не шукають прокурора в спідниці, який тицяє їм у ніс параграфами запилених кодексів! Ти привертаєш занадто багато уваги своїм інтелектом, Еліно. Це не за моїм сценарієм! Ти руйнуєш образ тендітної аристократки!

— Твій сценарій передбачав безвольну ляльку, яка має лише красиво червоніти від кожного його слова й заглядати в рот! — відрізаю я, відчуваючи, як у мені закипає звична для зали суду впертість. — Я не можу бути такою. Я не вмію бути порожньою оболонкою.

— Ти мусиш бути такою, якщо хочеш повернутися у свій затишний світ додому! — Мортіна наближається майже впритул, її обличчя випливає з туману перед моїм носом. Я відчуваю запах гнилої хвої та замерзлого часу. — Наступного разу ти будеш діяти більш «жіночно» в розумінні цього світу. Зваблюй його, грай поглядами, будь слабкою лілією, яку йому захочеться захистити від бурі. Якщо ти продовжиш цю свою зухвалу «словесну еквілібристику», він почне копати глибше. Його інтуїція гостра, як бритва. І коли він відчує, що в тілі Аріанни живе чужа душа з іншого світу — ніяка моя магія мене не врятує. А тебе він просто спопелить на місці, Еліно. Наша угода під загрозою. Не розчаровуй мене, бо ціна повернення стане неможливою.

Вона зникає так само раптово, як і з’являється. Туман втягується назад у дзеркало, залишаючи в кімнаті лише колючий іній на шибках і гіркий, металевий присмак страху в моєму роті.

Ранок зустрічає мене важкою, наче налитою свинцем головою та ще важчою атмосферою в їдальні. Коли я відчиняю двері й входжу, тихі розмови миттєво вщухають, наче за помахом диригентської палички. Десятки очей впиваються в мене, і в цьому колективному погляді немає ні краплі поваги — лише гостра, як лезо бритви, концентрована заздрість. Дівчата буквально свердлять мене очима, шепочучись за прикритими долонями, і їхній шепіт схожий на шипіння роздратованих змій.

Я сідаю за свій стіл, відчуваючи, як напруга в повітрі стає майже фізичною, її можна різати ножем. Ізольда, яка вже закінчує свій сніданок, витончено відкладає серветку й кидає на мене короткий, напружений погляд з-під густих вій.

— Ти тепер офіційна зірка Відбору, Аріанно, — тихо промовляє вона, ледь помітно нахилившись у мій бік. — Але в цьому палаці зірки часто гаснуть першими, так і не дочекавшись світанку.

— Про що ти? — я потягуюся до чашки з чаєм, намагаючись, щоб мої руки не тремтіли.

— Про те, що за останнім рейтингом ти — головна претендентка. І про те, що дівчата озлобилися проти нас обох. За мною стоїть підтримка вищих магів і впливових придворних партій, я — логічний вибір системи. Ти ж... ти просто найкраще справляєшся з етапами. Ти стаєш реальною, неконтрольованою загрозою для всіх інших. А як показує приклад Селести та Мімі — на тебе теж можуть напасти в будь-який момент. Тільки наступного разу це буде не гучна кислота, а щось значно тихіше і витонченіше.

Я завмираю з ложкою в руці, не донісши її до рота. Ізольда різким, але витонченим жестом зупиняє мою руку, коли я хочу взяти шматочок ягідного пирога.

— Не їж, — коротко командує вона. Її голос звучить як наказ офіцера. — Почекай, поки твоя особиста служниця спробує страву. Це правило безпеки номер один для тих, хто хоче дожити до весілля.

Я переводжу погляд на дівчину-служницю, яка стоїть трохи позаду, покірно чекаючи на мої вказівки. Вона зовсім юна, майже дитина, з великими наляканими очима й худими зап'ястками.

— Але... хіба служниці не шкода? — слова вириваються раніше, ніж я встигаю їх зупинити. — Якщо там справді отрута, вона ж загине. 

Ізольда на мить замовкає, завмираючи з піднятою бровою. А потім тихо хмикає, дивлячись на мене з дивною сумішшю іронії, нерозуміння та раптової підозри.

— Ти справді іноді говориш такі речі, Аріанно, наче ти з якогось іншого світу. Це її робота. Її життя і так належить твоєму роду за правом народження. 

Я відчуваю, як крижаний холодок пробігає вниз по хребту. Моя демократична натура людини двадцять першого століття, яка звикла захищати права кожного в суді, знову ледь не видає мене з потрохами. Тут немає прав людини. Тут є лише право сили.

— Вибач... я... — я швидко опускаю очі в тарілку, гарячково намагаючись знайти виправдання. — Не зважай на мої слова. Від цих вічних перевірок, нічних роздумів і нервів я почала говорити якісь безглузді дурниці. Просто голова йде обертом від усього цього тиску. Мабуть, я просто не виспалася.