Глава 20. Аларік

Повернення до палацу після суду нагадувало повернення з поля бою. У кареті Ізольда мовчала, але це була не та зверхня мовчанка, що раніше, а тиша спільниці. Проте всі мої думки займала заколка.

Вона була витонченою, прохолодною і... мовчазною. Я більше не відчувала того нав'язливого «тяжіння», що смикало мене за невидимі нитки щоразу, коли Аларік проходив повз. Це було полегшенням. Але водночас я відчувала тривожну пустку.

Зачинившись у своїх покоях, я підійшла до дзеркала.

— Ну що, Еліно, — прошепотіла я до свого відображення. — Магія вимкнена. Тепер ти — це ти.

Я згадала Аларіка на троні. Його суворий профіль, золоте сяйво очей, те, як владно він виголошував вирок. Моє серце пропустило удар. Потім ще один. Я притиснула долоню до грудей, намагаючись заспокоїти ритм.

— Ні. Це неможливо, — я зняла заколку. Миттєво в голову вдарив гарячий потік чужих емоцій, магічний резонанс Уз, що вимагав покори. Я швидко приколола її назад. Жар зник, залишивши лише прохолоду срібла.

Але серце не заспокоїлося. Тяжіння не зникло — воно просто перестало бути примусовим. Воно стало... моїм.

— Значить, я справді влипла, — констатувала я. — Без жодної магії, просто як жінка, мені подобається цей нестерпний тиран.

Ця думка була настільки небезпечною, що мені знадобилося професійне підтвердження. Як адвокат, я знала: будь-яку теорію треба перевірити експериментально. Мені потрібно було побачити його зблизька. Перевірити, чи зможу я встояти перед його харизмою тепер, коли мій мозок захищений «Щитом Разуму».

Вечірній прийом був присвячений «очищенню» Відбору. Зали палацу сяяли, але атмосфера була напруженою. Дівчата трималися групами, з острахом позираючи на трон.

Аларік стояв біля вікна, відсторонившись від дипломатів. Він виглядав похмурим. Я впевнено попрямувала до нього, ігноруючи застережливий погляд мадам Вортон. Кожен мій крок був викликом.

— Ваша Величносте, — я схилилася в реверансі, але не так низько, як вимагав етикет. Я хотіла бачити його реакцію.

Він повільно повернувся. Його погляд миттєво ковзнув по моєму волоссю, перевіряючи наявність заколки.

— Леді Аріанно. Ви виглядаєте... спокійною. Навіть надто. Артефакт працює?

— Працює бездоганно, — я підійшла на один крок ближче, ніж дозволяла пристойність. На таку відстань, де я могла відчути тепло його тіла. — Тепер я нарешті можу розрізнити, де закінчується ваш магічний вплив і де починаюся я.

Я помітила, як звузилися його зіниці. Він не звик, щоб з ним розмовляли так зухвало.

— І до яких висновків ви прийшли у своїх дослідженнях, леді? — він нахилився до мого вуха, і його голос став небезпечно низьким.

Я відчула, як по шкірі пройшли сироти. Це не були Узи. Це була реакція мого тіла на чоловіка, який мав забагато влади і забагато привабливості. Заколка блокувала магію, але вона не могла заблокувати мої почуття.

— Я прийшла до висновку, — я підняла очі й зустрілася з його золотим вогнем, — що ви все одно неймовірно дратуєте мене своєю самовпевненістю. Але тепер я хоча б знаю, що це моє щире роздратування, а не магічний наказ.

Я побачила, як кутик його губ ледь здригнувся. Це була майже посмішка — хижа, азартна.

— Ви граєте з вогнем, Аріанно. Без Уз я більше не відчуваю вашої межі. Я не знаю, коли ви зламаєтеся.

— Я не зламаюся, Аларіку, — я вперше назвала його по імені, без титулу. — Бо тепер я бачу вас таким, яким ви є. Без прикрас.

Він раптом простягнув руку і повільно, майже невагомо, провів кінчиками пальців по моїй щоці, зупинившись біля самої заколки. Моє дихання зупинилося. Світ навколо зник. Заколка мовчала, не було жодного магічного поштовху — лише електрика між двома людьми.

— Тоді дивіться уважніше, — прошепотів він. — Бо я теж тепер бачу вас. І те, що я бачу, мені подобається значно більше, ніж та лялька, яку я зустрів на початку.

Він різко відсторонився, залишаючи мене одну посеред зали, з палаючим обличчям і серцем, що калатало в грудях як божевільне. Експеримент провалився. Або навпаки — вдався занадто добре.

Я була вільною від магії, але стала полонянкою власного серця.