Глава 19. Аларік

Я стою в таємній майстерні, де повітря густе й гаряче від запаху розпеченого срібла та магічних озонових іскор. Це місце — моє святилище, де метал підкоряється моїй волі так само беззаперечно, як і піддані. Мої пальці, звиклі тримати важкий меч або впевнено керувати потоками руйнівного Ефіру, зараз діють з хірургічною точністю. Я обережно вплавляю крихітні антимагічні кристали в оправу витонченої заколки, відчуваючи, як магія артефакту чинить опір, намагаючись вирватися з-під контролю.

— Ви справді це робите, Ваша Величносте? — голос Сайруса Варда розрізає тишу, немов ніж.

Він стоїть у дверях, спершись на одвірок, і його єдине живе око мружиться від яскравого білого світла моєї ковальської магії. У цьому світлі його старе обличчя здається посіченим глибокими зморшками сумнівів.

— Я дав слово, Сайрусе, — не обертаючись, відповідаю я, продовжуючи делікатну роботу. — Вона врятувала Відбір від ганебної плями вбивства. Я обіцяв винагороду. Імператор не кидає слів на вітер.

— Винагороду — так. Можна було дати золото, титул батькові чи рідкісний маєток. Але ви робите для неї виняток, який суперечить тисячолітнім законам імперії та самій суті Відбору, — Сайрус повільно підходить ближче, дивлячись на те, як я філігранно замикаю магічну структуру «Щита Розуму». — Узи Ефіру — це не просто традиція, це фундамент вірності та емоційного контролю претенденток. Дати їй цей артефакт — це все одно що дати солдату на полі бою офіційне право не виконувати ваш наказ. Ця дівчина... вона дивує мене дедалі більше. І, судячи з того, що ви власноруч, посеред ночі, куєте цей виняток, вона вразила навіть вас. 

Я нічого не відповідаю, лише сильніше стискаю інструмент. Сайрус правий, і це роздратування пече мене зсередини сильніше за розпечений метал. Я ніколи не робив винятків. Ні для кого. Система була ідеальною, доки не з'явилася Аріанна де Валуа. Думка про те, що вона почувається «не собою», що її очі тьмяніють через мою присутність, викликала в мені дивний, майже фізичний, болісний протест. Якщо вона буде дивитися на мене — я хочу бачити її справжні очі, відчувати її справжній гнів або симпатію, а не вимушене магічне віддзеркалення моєї власної сили.

Площа Палацу заповнена вщерть, наче розбурхане море людських голів. Тисячі городян зібралися в гнітючому очікуванні, щоб побачити падіння тих, хто ще вчора вважався вершками знаті. Сонце безжально відбивається від мармуру, створюючи атмосферу свята, яке насправді є стратою репутацій. Я сиджу на високому золотому троні під розкішним балдахіном, тримаючи в руках скіпетр, що ледь помітно пульсує первісною владою, реагуючи на мій настрій.

Справа від мене, на спеціальній трибуні, застеленій червоним оксамитом, стоять претендентки. Мій погляд миттєво знаходить Аріанну серед інших дівчат. Вона тримається неймовірно прямо, її підборіддя підняте, а обличчя — спокійне, майже відчужене. У її темному волоссі ледь помітно виблискує срібний лотос, який я віддав їй годину тому на терасі. Поруч із нею, неочікувано близько, стоїть Ізольда. Те, що вони приїхали в одній кареті, викликало справжній фурор і хвилю шепоту серед придворних, але я бачу в цьому лише черговий прояв непередбачуваності Аріанни. Вона не просто врятувала суперницю, вона приборкала її.

— Ведіть засуджених! — мій голос, посилений магією Ефіру, громом розкочується над площею, змушуючи натовп миттєво замовкнути.

Селесту та Мімі виводять гвардійці. Вони в кайданах, ланцюги яких зловісно брязкають об каміння площі. На них більше немає шовку та мережива — лише грубе сіре полотно вигнанців. Їхні складні зачіски розпущені, пасма волосся закривають обличчя, вкриті плямами сорому, страху та нескінченних сліз. Вони більше не леді, не квіти імперії. Вони — злочинниці, що зазіхнули на священне.

Сайрус виходить наперед і зачитує вирок. Кожне його слово — наче удар важкої сокири по родинному дереву засуджених.

— За замах на здоров'я та життя претендентки під захистом Імператора, за використання забороненої алхімії «Кислоти Ефіру» та повну зневагу до законів Відбору... Селеста де Морней та Мірабелла Латур позбавляються титулів, майна і права перебувати в межах столиці. Віднині ви — вигнанці без роду і племені.

Я бачу, як здригаються їхні батьки, що стоять у першому ряду свідків. Це не просто покарання для дівчат — це велика ганьба, яка чорною тінню лягає на їхні прізвища на покоління вперед.

— Ваші роди, — продовжую я, повільно піднімаючись із трону. Моя аура розширюється, накриваючи площу відчутним тиском, — мають внести до державної скарбниці суму, що дорівнює річному доходу ваших провінцій. Ваші маєтки в сонячній долині Ефіру конфіскуються на користь корони. Вашим сім'ям віднині більше не раді при моєму дворі. Геть із моїх очей!

Натовп вибухає криками схвалення та обурення. Гвардійці грубо зривають із сірих суконь дівчат залишки родинних гербів. Це жорстоко, нещадно, але справедливо. В моїй імперії порядок тримається на двох стовпах: страху перед законом і абсолютній повазі до сили.

Я знову переводжу погляд на Аріанну. Тепер, коли на ній мій артефакт, я не відчуваю її емоцій через магічні «Узи». Між нами — раптова магічна порожнеча, німа стіна холоду. Вона дивиться на ганебне вигнання дівчат без тіні жалю, але й без жодного натяку на тріумф. У її глибокому погляді я бачу лише холодну, майже юридичну оцінку ситуації. Наче вона не учасниця, а суддя, що спостерігає за виконанням вироку.

Вона справді тепер вільна. Я сам власноруч дав їй цей ключ від її в'язниці. І тепер, дивлячись на її спокійне, горде і абсолютно незалежне обличчя, я раптом усвідомлюю з лякаючою ясністю: мені не вистачає тієї пекучої пульсації, яка поєднувала наші душі раніше. Я хотів побачити її справжню, без магічного примусу, але не врахував одного — справжня Аріанна де Валуа може виявитися для мене набагато небезпечнішою, ніж та, що була покірною під дією магії.