Глава 16. Еліна

Важкі дубові двері за Аларіком зачиняються з глухим стукотом, який луною відбивається від високих стель. У кімнаті Ізольди зависає мертва тиша, розбавлена лише ледь чутним тріском — це залишки магічної кислоти продовжують роз'їдати ворс килима. Запах озону, що завжди супроводжує Аларіка, змішався з ядучим, хімічним смородом пропаленої вовни та алхімічних реагентів.

Ізольда все ще стоїть нерухомо, опустивши голову. Її плечі, зазвичай гордо розправлені, тепер дрібно здригаються під тонким шовком халата. Вона виглядає такою тендітною, розгубленою і по-справжньому наляканою, що я на мить абсолютно забуваю про всі її шпильки, принизливі зауваження та зверхні погляди, якими вона нагороджувала мене з першого дня. Зараз вона не суперниця, вона — жертва, якій дивом вдалося уникнути жахливого вироку.

Вона повільно піднімає очі, і я бачу, що в них більше немає звичного льоду. Замість нього — розгубленість, шок і якесь нове, прискіпливе зацікавлення, ніби вона вперше бачить мене справжню.

— Чому? — її голос звучить ледь чутно, майже пошепки, зриваючись на кінці. — Навіщо ти це зробила, Аріанно?

Я завмираю, зціпивши пальці на спідниці й збираючи докупи залишки власного самовладання. Адреналін потроху відступає, залишаючи після себе пустку та втому.

— Що саме? Врятувала тебе від довічної інвалідності та понівеченого обличчя?

— Так, — Ізольда робить невпевнений крок до мене, навіть не звертаючи уваги на зіпсовану підлогу та небезпечні бризки навколо. — Ти ж не дурна. Ти могла просто промовчати. Якби я вибула з Відбору... якби моє обличчя було спотворене, шлях до трону був би для тебе відкритий. Я — твоя головна перешкода, Аріанно. Всі в палаці це знають. Тобі було б максимально вигідно, щоб я постраждала. Чому ти ризикнула собою, накликала гнів Імператора і прибігла сюди рятувати мене?

Я дивлюся на неї, і в мені знову на повний голос прокидається адвокат Еліна Резніченко. Та сама жінка, яка в залах суду до останнього боролася проти сфальсифікованих доказів, яка не терпіла ударів у спину і кулуарних розправ.

— Бо я не терплю несправедливості, Ізольдо, — відповідаю я рівним, майже сухим тоном, намагаючись не видати тремтіння в голосі. — Перемога, здобута за допомогою отрути, нічних засідок та підлості, не має сенсу. Ти мені не подобаєшся, це правда. Ти гордовита, часто нестерпна і занадто впевнена у своїй вищості. Але ти не заслуговуєш на таку долю. Крапка.

Я опускаю погляд на розлиту отруту, не чекаючи відповіді. Моя професійна етика не потребує вдячності, вона потребує лише того, щоб закон — навіть у цьому божевільному світі — працював.

Ізольда дивиться на мене так, ніби я щойно заговорила на забутій, мертвій мові, яку вона намагається розшифрувати. Вона мовчить довгих кілька секунд, а потім знову низько схиляє голову — і цього разу я відчуваю, що це не за наказом Аларіка, а якось... по-справжньому, від серця.

— Дякую, — шепоче вона, і в цьому слові більше щирості, ніж у всіх її попередніх промовах. — Я цього не забуду. І... вибач за все, що я казала про твій рід раніше. Я помилялася.

Я коротко киваю, ледь помітно, і виходжу. Мені потрібно втекти. Мені потрібно залишитися наодинці з собою і змити з себе липкий страх цього вечора.

У моїх покоях панує густа темрява. Свічки згасли, і лише місячне світло, пробиваючись крізь високі вікна, розливається по підлозі срібними, холодними калюжами. Я втомлено, майже знесилено опускаюся на пуф перед дзеркалом, не маючи сил навіть запалити вогонь.

— Ну, це було блискуче! Просто аплодую стоячи! — голос Мортіни розрізає тишу, як бритва, і поверхня дзеркала починає мерехтіти сизим, густим димом.

Вона з’являється там — сяюча, в неймовірно гарному настрої, її очі горять азартом, який мені зовсім не подобається.

— Я вже про все знаю, моя люба. Чутки в палаці поширюються швидше за магічну чуму. Ти молодець! Такий вчинок Імператор не просто помітить — він закарбує його в пам’яті як доказ твоєї винятковості. Рятівниця, благородна душа, моральний орієнтир... Ти щойно купила собі квиток у фінал, Еліно. Ти перевершила всі мої сподівання!

— Я зробила це не заради твого фіналу, — відрізаю я, відчуваючи важку втому в кожній клітинці тіла. — Я зробила це, бо це було правильно. Тільки так. Досить приписувати мені свої інтриги й брудні плани. Я не твій пішак.

— Яка різниця, які були мотиви, якщо результат на нашу користь? — відьма легковажно махає рукою, її примарні персні виблискують у дзеркалі. — Аларік тепер дивитиметься на тебе зовсім іншими очима. Він любить стійкість, він цінує тих, хто має стрижень. Ти стаєш для нього загадкою, яку він захоче розгадати.

Я нахиляюся ближче до холодного скла, і мій голос здригається від болю, який я старанно ховала весь цей вечір за маскою холоднокровності.

— Мені байдуже, як він на мене дивитиметься. Скажи мені... як там мої батьки? Я не бачила їх цілу вічність. І справжня Аріанна... вона справді в моєму тілі? З нею все гаразд? Вона нічого не накоїла в моїй конторі?

Мортіна поблажливо посміхається, її образ у дзеркалі стає чіткішим.

— Заспокойся, маленька законнице. Твоя Аріанна зараз старанно вивчає Кримінальний кодекс і щиро дивується, чому в твоєму світі так мало магії та так багато нудних паперів. Вона в безпеці. Твої батьки здорові, вони навіть не підозрюють, що їхня донька зараз бореться за серце могутнього Імператора в іншому всесвіті. Ти побачиш їх, Еліно. Як тільки виграєш цей Відбір і ми остаточно закриємо нашу угоду. Це твоя єдина дорога додому.

Ця обіцянка б’є під дих, вибиваючи повітря. Перемога — це шлях назад, до звичного життя, до кави вранці й судових дебатів. Але ціна цієї перемоги стає дедалі вищою...

Раптом важкі двері в мої покої розчиняються без жодного попередження. Різкий крок — важкий, владний, впевнений — миттєво заповнює простір.

Мортіна миттєво зникає, розчиняючись у дзеркалі, наче її й не було, залишаючи після себе лише ледь вловимий, гіркий запах полину та старої магії. Я різко підхоплююся з місця, серце робить божевільний кульбіт і завмирає десь у горлі.