Глава 15. Аларік

Золоте світло моєї магії, що зазвичай несе порядок і захист, зараз вихоплює з напівтемряви покоїв Ізольди по-справжньому жахливу картину. Килим, витканий кращими майстрами імперії з вовни гірських лахт, буквально тане на очах. Отруйно-зелені бульбашки лопаються з тихим, мерзенним сичанням, випускаючи в повітря солодкуватий, нудотний сморід, від якого зводить легені.

Це не просто зіпсований напій. Це «Кислота Ефіру» — заборонена алхімія, вища ступінь злочину. Вона роз’їдає не лише плоть, а й магічні канали, випалюючи саму суть людини. Якби Ізольда зробила хоча б один ковток, її обличчя, її голос і її майбутнє були б стерті в одну мить.

Я випрямляюся, відчуваючи, як у грудях закипає лють, змішана з крижаним, протверезним усвідомленням: у моєму палаці, серед моїх гостей, прямо під моїм носом ледь не стався замах. Моя аура починає вібрувати, відкидаючи довгі, тривожні тіні на стіни.

— Аріанно, — я повертаюся до неї, і мій голос звучить як удар холодної сталі об лід.

Вона стоїть навпроти. Бліда, розпатлана, з темними плямами відвару на дорогій спідниці, але її погляд... він вражає мене найбільше. У ньому немає жіночої істерики чи трепету перед моєю люттю. Він твердий, аналітичний, майже професійний. Наче вона не налякана дівчина, а досвідчений слідчий на місці злочину.

— Що це означає? — карбую я кожне слово, не зводячи з неї очей. — Звідки ви дізналися про отруту? Говоріть прямо зараз. Кожне слово, кожне ім’я, кожну хвилину ваших спостережень.

Вона робить глибокий вдих, і я помічаю, як вона миттєво бере себе в руки. Її голос звучить чітко, наче вона зачитує офіційний протокол.

— Я підслухала розмову в галереї, за оксамитовою нішею, — відповідає вона, тримаючи спину рівно. — Селеста та Мімі. Вони обговорювали магію виснаження, яка мала б «поправити» зовнішність леді Ізольди. Я намагалася доповісти мадам Вортон, але моє звернення проігнорували, назвавши його конкурентною заздрістю. Оскільки запобігти передачі речовини не вдалося, мені довелося діяти безпосередньо в момент вчинення акту.

Ізольда, яка досі судомно трималася за мій рукав, різко відпускає його. Вона дивиться на калюжу, що продовжує пропалювати підлогу, і її обличчя стає білішим за шовк її халата. Тінь її зарозумілості, її вічна маска переваги — все це миттєво осипається попелом.

— Вони... вони хотіли мене знищити? — шепоче вона, переводячи нажаханий погляд з мене на Аріанну. — Я... я думала, вона просто хоче зіпсувати мій вечір...

Я переводжу погляд на Ізольду. Моя магія навколо неї стає відчутною, тиснучою.

— Здається, ви щойно звинувачували леді Аріанну в нападі, — холодно зауважую я, і в моєму голосі звучить неприхована огида до цієї сцени. — Хоча вона — єдина причина, чому ви зараз можете говорити, а не кричати від болю. Вибачтеся. Негайно.

Ізольда здригається, наче від ляпасу. Її губи тремтять, вона виглядає розчавленою. Але вона робить крок до Аріанни і низько, майже до пояса, схиляє голову.

— Вибач... вибач мені, Аріанно. Я була засліплена... власною пихою. Дякую, що врятувала мене. Я твоя боржниця.

Аріанна лише коротко, майже сухо киває. У її погляді немає тріумфу чи зловтіхи. Лише втомлена зосередженість людини, яка виконала неприємну, але необхідну роботу. Ця її реакція... вона дратує і захоплює мене одночасно. Вона знову не вписується в мої уявлення про жінок.

— Я все виправлю, — кажу я, дивлячись прямо в очі Аріанні. Мої слова звучать як обіцянка і як попередження всім, хто ховається в тінях. — Ніхто в цьому палаці не посміє чинити самосуд.

Я розвертаюся і виходжу в коридор. Моя магія пульсує в кінчиках пальців, Ефір вимагає виходу. Один короткий, уривчастий наказ варті — і через десять хвилин Селесту та Мімі, блідих, у нічних сорочках, буквально притягують до мого кабінету.

Туди ж прибуває Сайрус Вард. Він виглядає як завжди незворушним, але я бачу, як його пальці нервово перебирають складки мантії.

Коли їм повідомляють, чому їх викликали, обидві стають істерично захищатися.

— Це наклеп! — кричить Мімі, падаючи на коліна прямо на холодну підлогу. — Ваша Величносте, Аріанна де Валуа просто хоче позбутися мене! Це вона сама принесла отруту, це вона підставила нас, щоб виставити себе героїнею у ваших очах! — Який сенс мені це робити, Ваша Величносте? — втручається Селеста. — Я і так вже покинула відбір, мої речі зібрані. А Мімі… Вона на таке і зовсім не здатне. Інша річ — Аріанна.

Сайрус робить обережний крок вперед, розглядаючи дівчат своїм скляним оком, а потім повільно переводить погляд на мене.

— Ваша Величносте, дозвольте зауважити... — його голос м’який, як оксамит, що приховує лезо. — Це справді виглядає як дуже продуманий трюк. Леді Аріанна останнім часом поводиться... нехарактерно. Зробити себе рятівницею в очах Імператора та головної суперниці — це блискучий політичний хід. У нас немає прямих доказів, окрім її слів проти їхніх. Чи впевнені ми, що вона не грає в гру «героя та жертви»?

Я дивлюся на Сайруса. Він завжди бачить лише схеми, змови та політичні вектори. Але я пам’ятаю очі Аріанни — той спалах щирого гніву. Я пам’ятаю її відчайдушний, незграбний кидок на чашку. Вона ризикувала власними руками, вибиваючи ту порцеляну.

— Трюк? — я посміхаюся, і ця посмішка зазвичай змушує моїх генералів замовкнути. — Сайрусе, ти стаєш надто обережним там, де треба бути рішучим. У нас є спосіб дізнатися істину, який не залежить від акторської майстерності чи твоїх теорій.

Я повертаюся до капітана варти, що стоїть біля дверей.

— Принесіть «Сльозу Правди». Найсильнішу концентрацію. Прямо сюди.

Селеста вмить замовкає. Її обличчя перетворюється на білу маску жаху. Мімі починає тонко, по-дитячому схлипувати.

— Але, Ваша Величносте, — знову втручається Сайрус, і в його голосі тепер чути справжню тривогу, — це зілля викликає незворотні зміни в психіці, якщо людина намагається чинити опір істині... Це занадто жорстко для дівчат такого роду.