Глава 12. Аларік

— Селеста фон Рош, ваші результати в Лабіринті свідчать про повну відсутність ментального контролю. Ви вільні. Збирайте свої речі, завтра після сніданку вас звільнять від магічної прив'язки і відвезуть додому.

Мій голос звучить сухіше, ніж пергамент у руках Сайруса. Селеста ридає, її плечі здригаються, але мені байдуже. У моєму світі немає місця для тих, хто губиться у власних ілюзіях. Відбір — це не романтична прогулянка, це відсікання слабких ланок. Тепер їх залишилося шестеро.

Я повертаюся до свого кабінету, але стіни тиснуть на мене. Ефір у моїх жилах пульсує важким, гарячим свинцем. Прокляття нагадує про себе кожним ударом серця — часу до Сонцестояння все менше, а я все ще не впевнений у жодній із них.

Ізольда — ідеальна, аж до нудоти. Клара — занадто розумна. Але Аріанна...

Я підходжу до вікна. Вона стоїть на терасі одна, подалі від інших дівчат, які обговорюють вигнання Селести. Вона не виглядає переможною. Але й зляканою теж не виглядає.

— Вона пройшла Лабіринт без жодної емоції, Сайрусе, — тихо кажу я магу, який стоїть у тіні. — Навіть я бачив там привиди свого минулого. А вона... вона йшла крізь них, наче крізь порожнечу. Що вона приховує?

— Її аура закрита, Ваша Величносте. Це або неймовірна воля, або повна відсутність душі.

— Я з’ясую це сам, — відрізаю я. — Скасуй спільну вечерю. Признач індивідуальні аудієнції. Почнемо з де Валуа.

Я чекаю на неї в Малій оранжереї. Тут повітря важке від пахощів нічних жасминів, а під скляним куполом сріблиться світло двох місяців. Коли вона входить, я помічаю, що вона змінила пишний одяг на простішу сукню кольору нічного неба. Вона рухається інакше — у її ході немає тієї навмисної легкості, якою хизуються інші. Кожен її крок — це виклик гравітації та моєму терпінню.

— Ви бажали бачити мене, Ваша Величносте? — вона робить реверанс. Бездоганно. Занадто бездоганно. Наче вона вивчила цей рух за підручником лише вчора.

Ця її гра в «правильну наречену» дратує мене до свербежу в пальцях. Я бачу, як вона старанно гасить вогонь у своїх очах, як стискає губи, щоб не бовкнути щось зухвале. Вона так відчайдушно хоче виграти цей Відбір, що готова задушити власну природу. І це мене дратує. Я не розумію її і хочу нарешті побачити справжню Аріанну.

— Досить, Аріанно, — я підходжу ближче, навмисно порушуючи кордони її особистого простору. — Ви пройшли Лабіринт Тіней з обличчям людини, яка не має серця. А тепер стоїте переді мною і вдаєте покірну овечку. Яка з цих ролей — справжня? Чи ви просто вибираєте ту, що вигідніша в даний момент?

Вона піднімає голову. Її очі зустрічаються з моїми, і я відчуваю, як між нами пробігає розряд. Це не магія Ефіру. Це щось первісне, від чого кров закипає швидше за будь-яке закляття.

— Кожна жінка має свої таємниці, — спокійно відповідає вона, але я бачу, як здригнулася жилка на її шиї. — Хіба не стійкість ви шукаєте в майбутній імператриці? Я роблю те, що необхідно для перемоги. Хіба це не те, чого ви очікуєте?

— Я очікую щирості, а не добре продуманого сценарію! — впевнено кажу я і роблю крок, заганяючи її в кут між стіною та квітучим кущем. — Ви дратуєте мене, Аріанно. Ви дивитеся на мене так, ніби аналізуєте мою слабкість, а не захоплюєтеся моєю силою. Ви граєте в гру, де правила відомі тільки вам.

Я беру її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо на мене. Мої пальці обпікає її шкіра. Вона не тремтить від страху. Вона завмерла в очікуванні, наче натягнута струна, що готова луснути.

— Покажіть мені, хто ви насправді, — шепочу я, схиляючись так низько, що відчуваю її прискорене дихання на своїх губах. — Відкиньте ці маски. Ви ж ненавидите цей протокол так само сильно, як і я.

На мить її захист руйнується. Вона не відвертається. Навпаки, вона робить ледь помітний рух назустріч, і в її погляді спалахує справжній, неконтрольований гнів, перемішаний з чимось значно небезпечнішим.

— Ви хочете щирості? — її голос стає низьким, майже хрипким. — Це дивно, зважаючи на те, що я під дією любовного дурману. Ви вже зламали мою волю. Я тепер і сама не знаю, що відчуваю. 

— Ви поводилися дивно і до того, як опинилися під цим, як ви кажете, дурманом.

— Щирість у цьому палаці — це самогубство. Ви хочете бачити мене справжньою? Тоді будьте готові, що я можу вам не сподобатися. Бо я не буду схилятися перед кожним вашим словом тільки тому, що на вашій голові корона.

Це було воно. Те саме життя, яке я відчув у ній під час нашої першої зустрічі. Я бачу, як її зіниці розширюються, як груди здіймаються від важкого дихання. Між нами настільки сильна напруга, що повітря починає пахнути озоном.

Я відчуваю непереборне бажання поцілувати її — не як імператор наречену, а як чоловік жінку, яка нарешті скинула лати. Мої губи майже торкаються її губ, і світ навколо перестає існувати. Моє прокляття на цю мить замовкає, наче її присутність — це єдині ліки, які здатні зупинити мій біль.

Але в останній момент вона впирається долонями в мої груди. Не відштовхує, але створює ту саму дистанцію, яку я так прагнув подолати.

— Щось не так, леді? — питаю я тихо.

— Не хочу знову страждати від сумнівів, які почуття мої, а які нав’язані, — випалює вона. Як же сильно вона бореться з прив’язкою. Це знову дуже дивно. Ще одна дивна річ від Аріанни в скриньку.

— Ви вільні, леді Аріанно, — кажу я, намагаючись повернути собі контроль, хоча серце гатить у ребра, як божевільне. — Але знайте: ви можете грати свою гру далі. Тільки пам’ятайте — я бачив іскру під попелом. І я не заспокоюся, поки не роздмухаю її в полум’я.

Вона швидко вклоняється. Її обличчя знову стає непроникним, але я встигаю помітити рум’янець на її щоках, який не змогла приховати жодна пудра. Вона розвертається і йде геть, а я залишаюся в оранжереї, дивлячись на свої руки, які все ще відчувають тепло її шкіри.

Вона дивна. Вона нестерпна. Вона грає за власними правилами, і це бісить мене до нестями. Але вперше за багато років я відчуваю, що я не один у цьому холодному палаці.