Глава 11. Еліна

Ми стоїмо перед входом у Сад Дзеркал. Величезні живоплоти з чорного тису переплітаються з високими скляними панелями, які відбивають ранкове сонце тисячами сліпучих лез. Повітря тут дрижить від надлишку магії — воно густе і солодке, як сироп, від якого починає паморочитися голова.

— Кожна йде своєю стежкою, — голос Сайруса Варда лунає сухим шелестом. — Пам’ятайте: лабіринт неможливо обманути. Він бачить вашу суть.

Я роблю крок до входу, відчуваючи, як підошви туфель тонуть у вологому моху. І в цей момент, прямо на поверхні першого ж дзеркала, замість мого блідого обличчя з’являється мерехтлива постать Мортіни. Вона виглядає як ледь помітна завада в ефірі.

— Слухай уважно, Еліно, — її голос впивається мені в мозок. — Лабіринт битиме по найболючішому. Він витягне твої спогади про інший світ, твоїх батьків, твій дім. Якщо ти зупинишся, якщо ти заговориш із ними або торкнешся їх — дзеркала зафіксують чужорідну енергію. Сайрус миттєво зрозуміє, що ти не Аріанна.

— І що мені робити? — я завмираю, вдаючи, що поправляю рукавичку. — Як ігнорувати власне життя?

— Дивись крізь них, — карбує відьма. — Сприймай це як судовий процес, де докази — фальшиві. Це ілюзія. Твоє завдання — дійти до центру, не змінивши виразу обличчя. Рахуй подумки числа і не думай більше ніж про що. Будь холодною. Будь порожньою. Тільки так ти пройдеш.

Вона зникає, і я входжу в туман.

Перші кілька поворотів — це просто тиша. Але на третьому роздоріжжі дзеркала праворуч раптом стають прозорими. Я зупиняюся, і серце пропускає удар.

Це моя кухня в Києві. На столі стоїть моя улюблена чашка з відбитим краєм. Мама сидить біля вікна, вона тримає в руках мій телефон і плаче. Батько міряє кроками кімнату, він виглядає постарілим на десять років. Я чую їхні голоси — такі рідні, такі справжні.

— Еліно, де ти? Подай хоч якийсь знак... — шепоче мама.

У горлі застрягає клубок. Мені хочеться закричати, кинутися до скла, розбити його і повернутися додому. Кожна клітина мого тіла кричить, що це важливіше за будь-який Відбір.

— Це ілюзія, — кажу я собі, зціпивши зуби так, що тріщить щелепа. — Це недопустимий доказ. Він не має юридичної сили. Об’єкт перед тобою — лише проекція світла на амальгаму. Рахувати… треба рахувати… Один, два, три…

Я змушую себе відвести погляд і робити крок вперед. Мої ноги важкі, наче налиті свинцем.

Наступне дзеркало показує залу суду. Мій останній процес. Суддя зачитує вирок, мої колеги тиснуть мені руки. Це мій тріумф, моє життя, яке я так довго будувала. Лабіринт промацує мою гордість, мою жагу до справедливості.

— Проходь повз, — шепочу я. — Це минуле. Його не існує в поточних координатах. Чотири, п'ять, шість.

Я йду далі, ігноруючи крики, образи та видіння. Я включаю свій «адвокатський режим» на повну потужність. Я дистанціююся від власних емоцій, наче розглядаю чужу справу про розірвання шлюбу. Це не мої батьки. Це не мій дім. Це лише магічний тест на сумісність. Існують тільки цифри в моїй голові. Лише вони.

Нарешті, туман починає рідшати. Я виходжу на центральну галявину. Там уже стоять Аларік та Сайрус. Поруч — Ізольда, вона виглядає переможною, хоча її щоки палають. Елоїза важко дихає, на її руці — подряпина.

Я виходжу останньою. Моє обличчя — маска спокою. Жодної сльози, жодного зайвого поруху.

Сайрус Вард підходить до мене, його кришталеве око сканує мою ауру. Він хмуриться, і в його погляді я бачу справжнє замішання.

— Леді Аріанно... — він робить паузу, звіряючись із якимись записами на пергаменті. — Ваші показники в лабіринті були... дивними. Майже нульова емоційна реакція. Ви пройшли крізь власні страхи так, ніби вони — просто пил під ногами.

Я низько вклоняюся, згадуючи настанову «мишки».

— Я просто дуже сильно хотіла виправдати довіру Його Величності, — кажу я тихим, безбарвним голосом. — Моя зосередженість на меті не залишила місця для ілюзій.

Я піднімаю очі й зустрічаюся з поглядом Аларіка. Він дивиться на мене з такою інтенсивністю, що мені здається, він зараз підійде і просто зірве з мене цю маску власноруч. У його очах не байдужість. Там — небезпечна підозра.

— Ви надзвичайно стійка жінка, Аріанно, — повільно вимовляє Імператор. — Або ж у вас зовсім немає серця, або... ви навчилися його дуже добре ховати.

— Серце — це занадто крихкий ресурс для такої важливої події, як Відбір, Ваша Величносте, — відповідаю я, і сама лякаюся того, як холодно це звучить.

Аларік хмикає. Я бачу, як він обмінюється швидким поглядом із Сайрусом. Вони мені не вірять. Але доказів у них немає. Лабіринт я пройшла бездоганно.

Коли ми повертаємося до палацу, Клара прилаштовується поруч зі мною.

— Ти бачила щось цікаве в дзеркалах? — запитує вона ніби ненароком. — Я бачила своє весілля, якого ніколи не було. А ти?

Я дивлюся на неї і бачу, що вона знає. Вона розуміє, що я щось приховала.

— Я бачила лише шлях до виходу, Кларо, — відповідаю я. — Решта — лише шум.