Глава 10. Еліна

Я дію швидко, наче на місці злочину, поки головний свідок відійшов за ріг. Мої пальці ковзають по запилених корінцях у секції «Заборонена історія та витоки Ефіру». Я вибираю масивний том у потертій коричневій шкірі — «Хроніки згасаючого світла». Потім, не вагаючись, я здираю яскраву рожеву палітурку з безглуздого роману «Поцілунок опівночі». Дешевий клей піддається з характерним тріском, наче рветься чиясь репутація. Я обгортаю нею серйозну наукову працю, ретельно загинаючи краї. Тепер у моїх руках небезпечні знання, замасковані під низькосортне чтиво для екзальтованих панночок.

— Прекрасне речове доказне маскування, — шепочу я собі, притискаючи книжку до грудей так міцно, ніби це мій єдиний щит.

Я повертаюся до своїх покоїв, намагаючись не дихати голосно і обминаючи кожну скрипучу мостину. Тільки-но важкий засув клацає, відсікаючи мене від решти світу, дзеркало в кутку знову починає пульсувати сизим маревом. Мортіна вже там. Вона виглядає роздратованою, її тонкі губи стиснуті в лінію, а пальці нервово барабанять по рамі дзеркала з того боку.

— Ти забарилася, Аріанно, — її голос лунає в моїй голові, наче скрегіт металу по склу. — Твій нічний променад з Імператором був невиправданим ризиком. Але добре, що ти вдала з себе порожню дурепу. Це приспало його пильність і дало нам дорогоцінний час.

— Я маю знати, у що вплуталася, — я сідаю на низький пуф, не випускаючи книжку з рук. — Розкажіть мені про цей світ без загадок. Чому Аларік так відчайдушно шукає наречену? Що це за таємниця, яку він ховає за холодним поглядом?

Мортіна повільно киває, і в глибині дзеркального скла починають пропливати образи: стародавній замок, закований у кригу, і фігура першого короля.

— Наш світ — це складний механізм, що тримається на Ефірі, — пояснює вона, і її голос стає глибшим. — Але рід Гріммів був проклятий ще в часи розколу. Це прокляття «Випаленого сонця». У день зимового сонцестояння магія кожного правителя, який не залишив спадкоємця, згорає дотла. Це не просто втрата сил, Еліно. Це обрив зв’язку з небесним куполом. Якщо Аларік не встигне передати свою іскру сину до того, як сонце поверне на літо, він залишиться простою людиною. А без його підтримки бар’єри впадуть, і імперію поглине хаос сусідніх королівств та диких духів.

— Значить, я для нього — просто інструмент для транзакції? — я відчуваю, як усередині все холоне. — Магічний інкубатор, який має врятувати його престол?

— Ти — ключ до збереження балансу, — відрізає відьма. — Його магія — це його життя і його в’язниця. Він повинен одружитися з дівчиною істинного роду, щоб закріпити силу в новому поколінні. А ми... ми просто хочемо, щоб у цього нового покоління були «правильні» радники.

Ми говоримо майже до самого світанку. Вона розповідає про конфлікт дванадцяти родів, про те, як магія поділена між аристократами, і як Сайрус Вард створив інквізицію, щоб виловлювати «нестабільних» магів, які заважають великій грі. Я записую все в голові, крок за кроком будуючи ментальну карту цього божевільного місця, наче готуючись до найскладнішого судового процесу в житті.

Коли перші, хворобливо-сірі промені сонця торкаються підвіконня, Мортіна зникає, залишаючи по собі запах озону. Я встигаю лише на мить заплющити очі, як у двері наполегливо і ритмічно стукають.

— Леді Аріанно! Пора вставати! Сьогодні перше велике випробування! — голос служниці Берти звучить занадто бадьоро для людини, яка, на відміну від мене, спала всю ніч.

Я підводжуся, відчуваючи себе так, ніби по мені проїхав потяг, а потім ще й здав назад. Мої очі червоні, голова важка, а настрій — десь на рівні тюремного підземелля в дощовий день.

Мене знову запихають у жорсткий корсет, наносять на обличчя товстий шар білої пудри, щоб приховати темні кола. Коли я нарешті входжу до Снідальної зали, де вже сидять інші дівчата, я виглядаю не як наречена, а як привид, що випадково заблукав на святковий сніданок.

Я сідаю на своє місце, автоматично беру чашку чаю, але мої пальці ледь помітно тремтять. Срібна ложечка дзенькає об тонкий фарфор, безжально видаючи мою втому кожному присутньому.

— Ти сьогодні якась... занадто бліда, Аріанно, — лунає поруч спокійний, аналізуючий голос.

Я повертаю голову. Клара дивиться на мене своїми розумними, проникливими очима. Вона не посміхається і не насміхається, вона вивчає мене, як найскладніший юридичний документ, де кожна кома має значення.

— Погана ніч? — тихіше додає вона, схиляючись до мого вуха, поки Ізольда щось палко обговорює з Селестою. — Чи, може, «Поцілунок опівночі» виявився занадто захопливим? Я бачила, як ти поверталася з бібліотеки, люба. Ти тримала ту книжку так, ніби в ній записано, як врятувати світ від загибелі, а не як звабити чергового дракона в каптані.

Я завмираю з чашкою біля самих губ. Моє серце знову прискорюється, б’ючи тривогу. Клара — це не поверхнева Ізольда. Вона не буде кричати про порушення етикету. Вона буде мовчки збирати факти, поки не матиме повної картини.

Але… так хочеться, щоб вона була просто своєю. Подругою. Знаю, дурні мрії. 

— Просто... безсоння, — відповідаю я, намагаючись повернути обличчю звичний вираз «тихої мишки», хоча в цьому стані це більше схоже на вираз «дохлої мишки». — У палаці дуже галасливі протяги. Вони заважають зосередитися.

— Справді? — Клара повільно піднімає одну ідеально вищипану брову. — А мені здалося, що протяги тут сьогодні говорять низьким голосом нашого Імператора. Будь обережна, Аріанно. Твоя втома тобі не личить, вона робить тебе занадто помітною на фоні цих ляльок. А на Відборі надмірна помітність — це мішень.

Вона відвертається до своєї тарілки, а я відчуваю, як на моєму потилиці зосереджується ще один погляд — важкий, немов гранітна плита. Я піднімаю очі й прямо через стіл зустрічаюся поглядом з Аларіком. Він сидить на чолі столу, і в його очах я бачу ту саму холодну, майже клінічну цікавість. Він помітив моє виснаження. Він помітив мою занадто довгу розмову з Кларою.