Глава 6. Еліна

Я майже біжу довгими галереями до своїх покоїв, і кожен мій крок відгукується тривожним ехо під високим склепінням. Важкі шари шовкової сукні плутаються в ногах, наче намагаються мене сповільнити, прикувати до цього місця. Серце гупає в ребра так ритмічно і сильно, ніби всередині мене б’ється на сполох метроном.

«Істинність крові». Ці слова крутяться в голові, немов нав’язлива реклама. 

Я влітаю у свої покої, з розмаху зачиняю важкі дубові двері на масивний засув і притуляюся до них спиною. Дихання спершу виходить рваним, коротким. Кімната навколо вражає розкішшю: ліжко з балдахіном розміром з невелику квартиру, стіни, оббиті гобеленами з пишними сценами полювання, аромат лаванди та дорогої деревини. Але для мене це лише золота клітка, де прути заточені до гостроти бритви.

— Потрібен план, — шепочу я собі під ніс, намагаючись повернути холодний розум. — Об’єкт: Еліна Резніченко, вона ж Аріанна. Обставини: незаконне утримання в іншому вимірі. Головна загроза: смертна кара через магічне викриття.

Я підходжу до високого псише у срібній оправі, що стоїть у кутку біля вікна. Мої руки тремтять, коли я тягнуся до кришталевого глека, щоб вмити обличчя і змити цей липкий страх. Але щойно мої пальці торкаються прохолодної поверхні дзеркала, скло раптом йде дрібними хвилями, наче я кинула камінь у тихий ставок. Поверхня стрімко темніє, вкриваючись сизим туманом, і замість мого відображення там проступають суворі, різкі риси мадам Мортіни.

Я відскакую назад, ледь не перекинувши різьблений стілець.

— Ти знову тут? — мій голос дрижить, у ньому змішуються лють і первісний переляк. — Це що, ваш місцевий магічний Скайп? Чи ти встановила на мене систему стеження?

— Не патякай дурниць, Аріанно, — голос відьми лунає не з дзеркала, він розквітає прямо в моїй голові, холодно і владно. — Слухай уважно, бо повторювати я не буду. Я з’являтимуся щовечора. Вважай мене своїм невидимим ментором. Я навчу тебе історії цього світу, ієрархії дванадцяти родів та манер, які ти так безглуздо і зухвало проігнорувала сьогодні на сніданку. Ти маєш знати кожен поворот у цьому палаці, кожен родинний зв'язок краще за власну пам’ять. Ти — інструмент, і я збираюся його нагострити.

— Ви чули ту жінку, розпорядницю? — я роблю рішучий крок до дзеркала, стискаючи кулаки так, що нігті впиваються в долоні. — Там буде магічна перевірка крові! Здається, дідуган з ковпаком на голові щось підозрює, я бачила, як його скляне око фіксується на мені, наче приціл снайпера. Він викриє, що я не де Валуа. Моя кров — це кров звичайної людини, в ній немає вашої клятої магії Ефіру, Етеру чи як вона там!

Мортіна повільно мружиться, і в її погляді з’являється та сама втомлена поблажливість, яку зазвичай мають досвідчені судді до молодих і надто емоційних позивачів.

— Ти справді така дурна чи просто перебуваєш у стані афекту? — холодний, металевий тон її голосу діє на мене як крижаний душ, протвережуючи. — Кров — це частина плоті, частина земного сосуду. Ти перебуваєш у тілі Аріанни. Кожна клітина, кожна крапля еритроцитів у цих жилах належить давньому роду де Валуа. Ваша магія — якщо ми вже використовуємо твої терміни — реагує на біологічні маркери, на відбиток роду в тілі, а не на свідомість чи «душу», що ним керує. Твоя іскра може бути чужою, але твоя кров — істинна до останнього атома. За це переживати не варто. 

Я завмираю, на мить заплющуючи очі й автоматично вмикаючи адвокатський аналіз. З погляду фізіології — це залізна логіка. Якщо я заперта в її оболонці, то і генотип у нас спільний. Магічний пристрій шукатиме підпис роду, а він записаний у ДНК цієї плоті.

— Добре, — я поволі видихаю, відчуваючи, як вузол у шлунку трохи попускає. — Припустимо, кров мене не видасть. Але мене видасть поведінка! Я не знаю ваших клятих ритуальних танців, не розумію глибини ваших поклонів і не маю уявлення, як правильно дивитися на Імператора Аларіка, щоб він не вирішив, що я планую державний переворот.

— Ось над цим ми і будемо працювати щоночі, — обличчя Мортіни в дзеркалі стає ще суворішим, тіні під її вилицями поглиблюються. — Але запам’ятай головне: припини свою безглузду гру в адвоката. Твоя прямолінійність і ця дивна жага справедливості — це отрута в цьому світі. Ти маєш бути спокійною, милою і непомітною, поки не настане час для вирішального удару. Будь «тихою мишкою», якою Аріанна була все своє життя. Чоловіки на кшталт Аларіка Грімма люблять владу і покору, а не інтелектуальну конкуренцію. Стань для нього тінню, яка дарує спокій, а не проблемою, яку він захоче усунути.

— Тінню? — я кривлюся, відчуваючи, як усе моє єство бунтує. — Ви хочете, щоб я вдавала безвольний овоч? Щоб я дивилася в підлогу, поки він вирішує мою долю?

— Я хочу, щоб ти вижила і виконала свою частину угоди, — відрізає відьма, і її очі в дзеркалі на мить спалахують небезпечним вогнем. — Забудь про свою гордість. Вона в цьому світі — занадто дорога розкіш. Сьогодні на іспиті ти просто мовчки проллєш краплю крові в Чашу Істини, низько вклонишся і відійдеш убік. Ніяких зухвалих поглядів, ніяких коментарів про «ефективність ресурсів» чи права людини. Ти мене почула?

Вона не чекає на мою відповідь. Світло всередині дзеркала згасає, хвилі затихають, і я знову бачу лише себе — рудоволосу дівчину з блідою шкірою та очима, в яких плещеться паніка, перемішана з люттю.

Я повільно сідаю на пуф перед дзеркалом і пробую зобразити той самий «короткий» погляд. Опускаю вії, розслабляю щелепу... Виходить жахливо. Моє обличчя за роки судових баталій звикло виражати скепсис, впевненість і залізну волю. І хай це не моє обличчя, але зараз воно більше нагадує сувору Еліну, аніж милу Аріанну. Але якщо від цієї акторської гри залежить життя моїх батьків у тому далекому, тепер майже казковому Києві...

Я заплющую очі, стискаючи зуби так, що чути скрегіт. Добре. Вам потрібна «тиха мишка»? Ви її отримаєте. Але навіть у маленьких мишей бувають дуже довгі і дуже гострі зуби.