Глава 1. Еліна

Стук моїх підборів об мармур судового холу звучить як метроном — чітко, впевнено, переможно. У шкіряній папці під пахвою лежать докази, які сьогодні мають розбити обвинувачення вщент. Я, Еліна Резніченко, будую кар'єру на вмінні тримати емоції в залізному кулаку. Адвокат не має права на тремтіння рук, навіть якщо на кону — доля людини.

— Пане суддя, згідно з частиною другою статті... — починаю я про себе, щоб налаштуватися на потрібний лад, штовхаючи важкі дубові двері зали засідань. 

Але замість звичного запаху паперу, хлорки та дешевої кави з автомата, мені в легені б’є нудотний коктейль з аромату лілій, дорогого тютюну та чогось гострого, схожого на озон після грози.

Світ хитається, наче я раптово опиняюся на палубі корабля під час шторму. Стіни зали засідань течуть, як акварель під дощем. Обличчя присяжних перетворюються на розмиті білі плями, а голос судді тоне у дивному високому дзвоні. Секунда — і підлога під моїми ногами з лінолеуму стає крижаним, ідеально відшліфованим каменем.

— Дихайте, леді! Та дихайте ж ви, бо не застебнемо! — пищить чийсь тонкий, майже пташиний голос.

Я різко розплющую очі й мало не лаюся. Жодного суду. Жодного підзахисного.

Я стою на низькому круглому подіумі посеред величезної зали, заставленої розписними ширмами. Навколо панує контрольований хаос: літають клаптики мережива, пахне пудрою та розпеченим залізом. Дві дівчини в дивних чепчиках і полотняних сукнях з усієї сили тягнуть шовкові шнурки корсета на моїй спині. Біль такий, ніби ребра вирішили перевірити на міцність гідравлічним пресом.

— Ви що творите?! — хриплю я, намагаючись вхопити повітря, якого катастрофічно бракує. — Яка ще леді? Негайно відпустіть, це напад! Ви знаєте, який термін за це передбачено?!

— Ой, леді Аріанно, та що це з вами? — одна з дівчат витирає піт із чола, навіть не дивлячись мені в очі. — До виходу Його Величності п'ять хвилин! Весь замок на вухах, а ви жартуєте про якісь терміни!

Мій раціональний мозок адвоката відчайдушно намагається підібрати статтю до того, що відбувається. Галюцинація? Отруєння газом у суді? Кома?

— Досить! — я різко виставляю лікоть назад, влучивши одній із дівчат у плече.

Скориставшись її заціпенінням, я зіскакую з підставки. Ноги плутаються в неосяжних метрах важкої, розшитої перлами парчі. Сукня важить кілограмів десять, не менше. Я підхоплюю поділ і, не звертаючи уваги на перелякані зойки, кидаюся до високих подвійних дверей, які здаються виходом.

Я вибігаю в коридор і ціпенію. Це не павільйон кіностудії. Стеля губиться десь у темряві, підтримувана колонами у формі велетенських атлантів. Уздовж стін стоять справжні лицарські обладунки, які в напівтемряві здаються застиглими вартовими. Вікна — велетенські вітражі — пропускають холодне блакитне світло, що малює на підлозі химерні візерунки.

Я біжу, відчуваючи, як серце калатає об корсет, наче спійманий птах. Поворот, ще один... І раптом я на повній швидкості врізаюся в щось непорушне.

Сильні руки миттєво перехоплюють мої плечі, а потім плавно опускаються на талію, стабілізуючи мій непевний політ. Я відчуваю запах дорогого хутра, морозу та прянощів.

— Куди поспішає моя чарівна наречена? — лунає низький, оксамитовий голос із легким смішком, від якого по спині пробігає незрозумілий холодок. — Невже так кортить посісти місце на троні поруч зі мною, що ви вирішили порушити етикет і вийти назустріч до офіційного оголошення?

Я піднімаю голову. Світ навколо наче завмирає.

Чоловік, що тримає мене, непристойно вродливий тією небезпечною красою, яка притаманна хижакам. Високий, зі сталевим розворотом плечей, одягнений у глибокий пурпур та чорне срібло. Його очі кольору грозового неба вивчають моє обличчя з такою власницькою цікавістю, що мені хочеться дати йому ляпаса і водночас відступити на три кроки назад.

— Я не... я не ваша наречена, — я намагаюся вивільнитися, але він тримає міцно, наче залізні лещата, обтягнуті оксамитом. — Я — адвокат Еліна Резніченко. Викличте поліцію... або психіатра. Це викрадення!

Він нахиляється до мого обличчя, обпалюючи щоку диханням. Його губи скривлюються в іронічній посмішці.

— «Адвокат»? Яке цікаве слово. Це щось із лексикону тих заборонених романів, які ви читаєте потай від тітки, Аріанно? Мені подобається цей вогник у ваших очах. Куди цікавіше за ту лялькову покору, яку ви демонстрували минулого місяця. Але залиште імпровізації для нашої першої ночі. Зараз на вас чекає зал.

Перш ніж я встигаю обуритися, звідкись випірнають служниці. Вони буквально віддирають мене від чоловіка, присідаючи в глибоких реверансах.

— Ваша Величносте, пробачте! Леді Аріанна так хвилюється... перший день Відбору! — вони лепечуть, наче перелякані горобці, і швидко тягнуть мене назад до кімнати.

Двері зачиняються з глухим стукотом. Я опиняюся в пастці, оточена шовком, дзеркалами та божевіллям.

— ПРИПИНИТИ ЦЕЙ ЦИРК! — я вихоплюю з туалетного столика важкий кришталевий флакон і замахуюся ним на служниць. — Геть усі! Я викличу на вас такий позов, що ваші онуки будуть розраховуватися! Де я?! Хто цей чоловік?!

Раптом натовп служниць розступається так швидко, ніби по кімнаті пройшла вибухова хвиля. У дверях стоїть жінка.

Вона вдягнена в сувору сукню кольору запеклої крові, а її волосся зібране в таку тугу зачіску, що, здається, розрізає повітря. Її погляд не просто вивчає — він препарує. Від неї віє такою холодною магічною силою, що в мене німіють кінчики пальців. Одним владним жестом вона вказує дівчатам на вихід, і ті зникають за секунду.

— Досить дуріти, — холодно промовляє вона. Її голос нагадує шелест сухого листя. — Ти занадто дорого мені обійшлася, щоб зараз зірвати Відбір своєю безглуздою акторською грою.

— Хто ви така? — я виставляю флакон перед собою, як щит. — Мене звати Еліна. Я вимагаю пояснень. Те, що тут відбувається — незаконне позбавлення волі...

Жінка несподівано швидко, майже миттєво, опиняється поруч. Вона хапає мене за підборіддя. Її пальці крижані й тверді, як камінь. Вона з силою розвертає мою голову до величезного дзеркала в золотій рамі.