Розділ 19. Повернення і вибір

Сніг продовжував падати, тихо вкриваючи гірські дороги. Внизу, серед хвойних схилів, стояли кілька дерев’яних будиночків із теплим світлом у вікнах. Один із них належав Олені на ці дні. Вона сиділа біля вікна, загорнувшись у вовняний плед, і дивилася, як сутеніє. Було тихо. Занадто тихо.

Телефон лежав поруч, але вона не торкалася його. Розмова з Максимом кілька днів тому залишила по собі дивний присмак — ніби вона хотіла вірити, але боялася, що знову обпече руки.

Та коли десь у далині пролунав звук двигуна, серце здригнулося. Машина піднімалася вузькою дорогою, освітлюючи заметені повороти. Вона відчула, що це він, ще до того, як побачила знайомий силует у світлі фар.

Максим вийшов із авто, закутавшись у темне пальто, з обличчям, на якому змішалися втома й рішучість. Сніг падав на його волосся, танув на віях, але він ішов уперед, не зупиняючись.

Вона вийшла йому назустріч.
— “Ти...” — почала, але не встигла продовжити.
— “Я,” — відповів він коротко, майже шепотом. — “Ти сказала, що можливо втечеш. Я вирішив, що більше не хочу тебе відпускати.”

Олена стояла мовчки. Її серце билося швидко, та вона не хотіла, щоб це було видно.
— “А якщо я не хочу, щоб мене знаходили?”
Він зробив крок ближче.
— “Тоді скажи це прямо. І я піду.”

Вона дивилася в його очі. Там не було впевненості — лише щирість і страх. І тоді вона зрозуміла: він не грає, не приховується за звичним спокоєм. Він просто живий. І вразливий.

Вони зайшли всередину. Тепло каміну зустріло їх, коли він скинув пальто, а вона поставила чайник.
Довго мовчали. Тиша вже не була ворожою — скоріше очікувальною.

— “Чому ти приїхав, Максим?” — тихо запитала вона.
— “Бо зрозумів, що без тебе все виглядає... правильно, але порожньо. Моя робота, зустрічі, успіх — усе це ніщо, якщо мені немає кому подзвонити ввечері й просто почути: ‘Як ти?’”
— “А якщо я не зможу бути поруч із таким життям, як твоє? Я не з твого світу,” — сказала вона, опустивши очі.

Він наблизився, обережно взяв її руки.
— “Ти не повинна бути ‘з мого світу’. Ти — мій баланс. Моя тиша, коли все навколо шумить. Я не хочу, щоб ти змінювалася.”

Її пальці здригнулися в його долонях.
— “Але я боюся. Боюся, що знову зроблю крок — і зламаюсь.”
— “Тоді дозволь мені бути поруч, щоб ти не впала.”

Сльози блиснули в її очах, і вона не приховувала їх. Уперше за довгий час їй не треба було бути сильною. Вона просто стояла перед ним — справжня, вразлива, така, якою він її полюбив.

Максим доторкнувся до її щоки. Його пальці були теплі, впевнені.
— “Я не обіцяю, що буде легко. Але я більше не дозволю собі мовчати, коли йдеться про нас.”

Вона кивнула. Не тому, що все зрозуміла. А тому, що відчула: цього разу — це по-справжньому.

Вечір опустився на гори. За вікном падав сніг, у каміні потріскували дрова, і вони сиділи поруч — без планів, без великих слів. Лише з тим спокоєм, який приходить, коли серце нарешті зробило свій вибір.

І, можливо, саме з цього моменту починалася не казка, а справжнє життя — складне, але їхнє.