Розділ 18. Втеча і мовчання

Олена довго стояла біля вікна, дивлячись, як сніг кружляє в світлі ліхтарів. Здавалося, що весь світ завмер у тій самій білій тиші, яка панувала і в її серці. Вона намагалася не думати про нього — про Максима, його холодний голос, стримані погляди, ту невловиму відстань, яка раптом виросла між ними. Але чим сильніше вона намагалася забути, тим гучніше відлунювало все те, що було між ними.

На роботі вона посміхалася дітям, перевіряла зошити, жартувала з колегами. Та варто було лишитися самій — і всередині здіймалася буря. “Може, я сама вигадала це кохання? Може, для нього я просто епізод?” — думки боляче кололи. Її подруга Марина кілька разів намагалася вивести її на розмову, але Олена лише відмахувалася.
— “Все добре, Марин, просто втомилася.”
— “Ти не втомилася. Ти тікаєш,” — відповіла подруга спокійно. — “І від нього, і від себе.”

Того ж вечора Олена вирішила: вона має поїхати. Втекти від міста, від спогадів, від свого серця. Нехай хоч на кілька днів.
Узяла відпустку, зібрала невелику валізу й вирушила до Карпат — туди, де колись бувала з Мариною. Сніг, гори, свіже повітря — усе це мало вилікувати, вимити з душі біль.

Максим дізнався, що вона поїхала, лише через кілька днів. Він бачив її сторінку: фото гір, теплі написи, тиша між рядків. Його щось стисло зсередини — щось схоже на ревнощі, але глибше.
Він не дзвонив. Не тому, що не хотів, — не міг. Кожного разу, коли брав телефон у руки, з’являлася думка: а що, якщо вона більше не хоче його чути?
А ще — гордість. Та сама, що завжди рятувала його від поразок, тепер не дозволяла зробити перший крок.

Але мовчання виявилося не порятунком, а пасткою.
Воно розрослося, заповнило простір між ними, стало холодом, який складно зігріти навіть словами.

Одного ранку він прокинувся від дивного відчуття. Йому снилася вона — у тому синьому платті, який він подарував. Стояла посеред снігу, сміялася й махала рукою, ніби кликала. І він — ніби бачив її здалеку, не міг дістатися.
Він підвівся, обперся об стіл і довго дивився у вікно. Уперше за багато днів зрозумів: мовчання — це теж вибір. І він зробив не той.

У Карпатах Олена сиділа біля каміну в маленькому будиночку, пила чай і дивилася на вогонь.
Їй було спокійно, але той спокій був не легким — радше як після бурі, коли залишаються уламки. Вона думала про Максима.
“Чому він не написав? Не подзвонив? Хіба так важко сказати, що я йому потрібна?”
Її долоні тремтіли, коли вона торкалася телефону. І все ж — не написала.

Наступного дня вона пішла в гори. Сніг рипів під ногами, мороз пощипував щоки. Десь унизу шумів потік. Вона вдихала свіже повітря й відчувала, як біль поступово перетворюється на сум. Спокійний, тихий, але такий, що ще не дає зітхнути на повні груди.

Максим у цей час сидів у кабінеті. Перед ним — купа документів, ноутбук, дзвінки. Та він нічого не чув. Лише її голос у пам’яті. І тоді вперше за довгий час він відсунув усе убік і набрав номер.
Гудки. Довгі, тягучі, мов холодний січневий вітер.

— “Олено...” — прошепотів у трубку, коли почув її голос.
— “Я не знала, чи ти ще згадаєш,” — відповіла вона спокійно, але в її голосі ховалися втома й недовіра.
— “Завжди згадував. Просто... не знав, як підійти.”
— “І тому вирішив — ніяк?” — її слова були не злі, але точні.
Мовчання знову зависло.
— “Я хочу тебе побачити,” — сказав він нарешті.

Вона не відповіла одразу. Довго дивилася на вогонь у каміні, а потім тихо промовила:
— “Я не знаю, чи хочу. Може, мені треба ще трохи втекти.”
— “Тоді я знайду тебе,” — тихо, але впевнено сказав він.

І в цій фразі було все — і його втома, і рішучість, і страх, що може бути запізно.