Розділ 17. Сумнів, що руйнує

Зима набирала сили. Місто потонуло у снігу, а вікна вкривалися тонкими візерунками, мов хтось малював їх замерзлим подихом. Для Олени це був особливий час — тихий, спокійний, майже щасливий. Вона жила в ритмі нових відчуттів: чекала його повідомлень, посмішок, тихих вечорів, коли можна просто мовчати поруч. Її життя, яке колись здавалося монотонним, ожило.

Але саме тоді, коли все почало виглядати стабільним, у повітрі з’явився той самий ледь відчутний тріск — як перед тим, як лід починає тріщати.

Все почалося з дрібниці. З невідповіді. Одного вечора він не зателефонував, хоча завжди дзвонив перед сном. Потім не відповів на її повідомлення. «Зайнятий», — коротко написав наступного дня. І все б нічого, але між рядків вона відчула щось інше — холод, дистанцію.

Максим теж відчував напруження, хоча не міг пояснити, звідки воно. Робота навалилася з новою силою, у компанії почалися проблеми, і він відчував, що не має права на слабкість. Але чомусь саме тоді з’явився страх — що він може її втратити. І цей страх, замість того щоб зблизити, зробив його жорсткішим.

Коли вони зустрілися, мовчання повисло між ними.
— «Ти якийсь інший», — сказала Олена тихо, не звинувачуючи, просто констатуючи факт.
— «Просто багато роботи», — відповів він, не дивлячись у її очі.

Їй стало боляче. Не від слів — від того, що він віддалявся, немов вибудовував невидиму стіну. А він, бачачи її сум, лише більше замикався. Йому здавалось, що не має права навантажувати її своїми проблемами. Що її світ занадто чистий, щоб туди вносити свій хаос.

А потім — випадковість. Фото в соцмережі. Вона побачила його поруч із жінкою — колегою, як він потім пояснив. Усього лиш офісне свято. Але кадр, де вона сміється, тримаючи його за плече, осів у серці важким каменем.
— «Ти навіть не сказав, що був там», — її голос зірвався, коли вони зустрілися.
— «Бо не бачив сенсу пояснювати те, чого не було», — спокійно, майже холодно відповів він.

Між ними пролунав не крик, а тиша — гостріша за будь-які слова.
Вона стояла, намагаючись зрозуміти, чому її серце так болить. А він дивився на неї й розумів, що втрачає щось важливе, навіть не зробивши нічого злого.

— «Я просто хочу знати, що я для тебе — не тимчасова», — сказала вона ледь чутно.
Він мовчав. Бо не знав, як сказати, що боїться сказати «назавжди», щоб не зруйнувати крихку рівновагу, яку ледве навчився тримати.

Вона пішла, не грюкнувши дверима. Тихо, як завжди.
І лише тоді він відчув, як у грудях знову защеміла порожнеча — знайома, небезпечна. Сумнів зробив те, що не зміг зробити страх: зруйнував.

А сніг за вікном падав повільно, густо, мов хотів стерти все, що сталося цього вечора. Але є речі, які не змиє навіть зима.