Розділ 15. Ніч, яку не забути

Зима прийшла раптово — із першим снігом, що падав, мов пір’я, і перетворював місто на казку.
Олена поверталася додому з роботи, коли телефон тихо завібрував у кишені.

 Максим: “Вийди на хвилину. Біля школи.”

Вона здивувалася. Уже сутеніло, холод пробирав до кісток, але серце раптом зігрілося.
Одягнувши пальто, вона вийшла на вулицю.

Біля воріт стояв Максим. У темному пальті, засніженому, з легкою посмішкою на вустах.
— Привіт, — сказав він, тримаючи в руках термокухоль. — Гарячий шоколад. Для тебе.

Вона посміхнулася.
— Ти божевільний. Надворі мінус, а ти приїхав…
— Бо знав, що ти не вмієш пити гарячий шоколад одна, — перебив він, і його голос звучав тепло, майже ніжно.

Вони сіли на лавку біля школи. Навколо падали сніжинки, а ніч дихала спокоєм.

— Пам’ятаєш, ми говорили про довіру? — тихо спитав він.
Вона кивнула.
— І ти тоді сказала, що довіра — це ризик.
— Так.
— Схоже, я ризикнув, — сказав він, дивлячись просто їй у очі.

Олена відчула, як усередині все затремтіло. Вона не знала, що відповісти. Лише мовчала, а він повільно простягнув руку, прибрав сніжинку з її волосся і ледь торкнувся її щоки.

— Ти не така, як усі, — промовив він. — І це лякає.

— Чому?
— Бо я звик, що жінки хочуть чогось від мене. А ти просто… є. І цього мені вистачає.

Вона посміхнулася — щиро, як дитина.
— Здається, це найкраще, що мені коли-небудь казали.

Він засміявся, трохи нервово. Потім підвівся:
— Поїхали. Я покажу тобі одне місце.

---

Вони їхали за місто, у напрямку, де вогні поступово зникали, залишаючи лише темряву, сніг і шепіт шин.
Зупинилися біля невеликого будинку на узліссі. Вікна світилися м’яким світлом, а з димаря вився дим.

— Мій заміський будинок, — сказав Максим. — Приїжджаю сюди, коли треба подумати.

Всередині пахло деревом і кавою. У каміні горів вогонь, від якого світло лягало на його обличчя.
Олена скинула пальто, і він допоміг їй розмотати шарф. Їхні руки ненароком торкнулися, і в повітрі ніби стало тепліше.

— Гарно тут, — прошепотіла вона.
— Ти робиш це місце гарним, — відповів він.

Вони довго сиділи біля каміну, говорили про дрібниці — про дитинство, про мрії, про улюблені запахи.
Він розповів, як у дитинстві боявся темряви, а вона зізналася, що й досі не може заснути без теплого пледа.
І між цими зізнаннями, простими й щирими, народжувалася нова близькість — справжня.

Коли вона підвела погляд, він уже дивився на неї. Не як на жінку, яку треба завоювати, а як на ту, яку давно шукав.

— Олено… — тихо вимовив він.
— Що? — ледве чутно відповіла вона.
— Не знаю, що це між нами. Але я не хочу, щоб це закінчувалося.

Вона відчула, як по тілу пробігла хвиля тепла. Замість відповіді вона просто нахилилася ближче, і між ними зникла відстань.

Поцілунок був несміливим, теплим, повним усіх тих слів, які вони не могли вимовити раніше.
З-за вікна сніг сипав рясніше, а вогонь у каміні тихо потріскував — мов схвалював цю мить.

---

Ту ніч вони запам’ятали назавжди.
Не через пристрасть, не через слова, а через спокій, який прийшов разом із нею.
Вперше за довгий час обидва відчули — вони більше не самі.

Вранці він прокинувся від запаху кави. Олена стояла біля вікна, у його сорочці, з чашкою в руках.
— Добрий ранок, — усміхнулася вона.
— Якщо це сон, то я не хочу прокидатися, — сказав Максим, підходячи до неї.

Вона подивилася у вікно — над світом кружляв сніг, а на серці було так тихо і світло, як давно не було.

Ніч, яку вони не забули.
Ніч, після якої все стало інакше.
 

---

Вранці він прокинувся від запаху кави. Олена стояла біля вікна, у його сорочці, з чашкою в руках.
— Добрий ранок, — усміхнулася вона.
— Якщо це сон, то я не хочу прокидатися, — сказав Максим, підходячи до неї.

Вона подивилася у вікно — над світом кружляв сніг, а на серці було так тихо і світло, як давно не було.

Ніч, яку вони не забудуть.
Ніч, після якої все стало інакше.