Розділ 14. Випробовування довіри

Холодна осінь прийшла непомітно — разом із дощами, мокрим листям під ногами і запахом кави, який Олена тепер асоціювала не лише з ранками, а й з ним. З Максимом.
Вони бачилися частіше: короткі зустрічі, спільні вечері, прогулянки набережною. Її життя, колись спокійне й передбачуване, раптом стало схожим на фільм, у якому вона боялася дихнути, щоб не злякати це диво.

Та разом із теплом прийшла й тривога.

Максим, хоч і залишався уважним, часом ставав відстороненим. Вона бачила, як у нього в очах з’являлася холодна тінь — як двері, що зачиняються перед тим, хто намагається ввійти.
І хоч він намагався це приховати, Олена відчувала: щось не так.

---

— Ти сьогодні якийсь… не тут, — сказала вона тихо, коли вони сиділи у кав’ярні біля вікна, дивлячись, як дощ малює кола на склі.

— Просто багато роботи, — відповів він, не дивлячись у її бік.

Вона кивнула, але не повірила. Його погляд став інший — не холодний, радше обережний. Наче він сам боявся того, що відчуває.

Олена зробила ковток кави і відчула, як усередині з’являється знайоме відчуття — страх втратити те, що щойно почала знаходити.

---

Після інциденту з колишнім чоловіком вона помітила, що Максим став ще більш настороженим. Його жартівливість іноді змінювалася мовчанням. Він ніби не довіряв не лише іншим, а й самому собі.
Одного вечора, коли він привіз її додому після концерту, вона запитала прямо:

— Ти мені не довіряєш?

Він напружився.
— Справа не в тобі, Олено. Просто… я не хочу робити тобі боляче.

— Але я не дитина, Максим, — відповіла вона. — Мені вже робили боляче. І я не хочу, щоб тепер ти мене відштовхував, ніби я крихка.

Його погляд м’яко змінився. Він мовчав довго, наче шукав слова. Потім нарешті сказав:
— Я боюся, що якщо впущу тебе надто близько — ти підеш. А я залишуся там, де вже колись був — сам.

Вона мовчала, відчуваючи, як слова розчиняються між ними.

— А я боюся, що ти підеш перший, — тихо промовила.

Між ними зависла тиша. Та не порожня — тепла, наповнена невисловленими почуттями.

Максим потягнувся, взяв її за руку.
— Може, варто просто спробувати довіряти, — сказав він. — Без гарантій, без планів. Просто… довіряти.

Олена глянула на нього — і вперше побачила не впевненого бізнесмена, не чоловіка з гострим розумом і твердим характером.
Вона побачила людину, яка теж вміє боятися.

---

Наступні дні були як випробування.
Максим отримав важливий проєкт, і його майже не було поруч. Олена відчувала себе самотньою — як колись.
Вона ловила себе на думці, що хоче написати йому, але стримувалася.

Одного вечора Марина подзвонила:
— Щось ти знову замислена. Не подобається мені це. Він не дзвонить?
— Зайнятий, — відповіла Олена.
— Зайнятий — це завжди відмовка, — зітхнула Марина. — Не дай йому перетворити тебе на черговий “зручний варіант”.

Олена усміхнулася, хоча в середині все стислося.
— Він не такий, Марин.

— Усі вони “не такі”, поки не стануть саме такими, — буркнула подруга.

Після розмови вона довго сиділа біля вікна. Згадувала його очі, голос, ті миті, коли він просто мовчки дивився на неї — і це було більше, ніж будь-які слова.

---

Через кілька днів він раптово з’явився біля її школи.
— Максим? — здивувалася вона, виходячи з дверей. — Що ти тут робиш?
— Перевіряю, чи пам’ятаєш, як я виглядаю, — усміхнувся він.

Вона сміялася, але в її сміху було полегшення.

— Я скучив, — сказав він просто. — І зрозумів, що робота не повинна бути причиною, щоб втрачати… важливих людей.

Він сказав це не як зізнання, а як вибачення. І вона прийняла його — без слів.

Того вечора вони знову прогулювалися під дощем. Він тримав її руку, а вона вперше за довгий час відчула: можливо, довіра — це не віра в те, що не зрадять, а готовність ризикнути, навіть знаючи, що можуть.

---

І десь у глибині його очей уже не було тієї холодної стіни. Лише спокій і ніжність.
А в її — не залишилося страху.

Це був початок справжньої довіри.
Тонкої, як осіннє повітря, але вже — взаємної.