Розділ 13. Максим і його страхи

Ніч у місті завжди була іншою — холоднішою, з більшою кількістю тіней та меншим числом виправдань. Для Максима вона означала час, коли годинник дозволяв йому нарешті зняти маску «успішного, впевненого, все під контролем» і заглянути всередину. Він стояв на терасі свого пентхаусу, обхопивши руками холодний метал перил, і дивився на мерехтіння вулиць, що тяглися внизу. У голові крутилися кадри останніх днів — її обличчя у світлі люстр, її сором’язлива усмішка на пляжі, сцена в школі з Ігорем, Марина, яка встала між ними, і те, як вона знову пішла у свій клас після всього.

Воно починалося не з Олени. Його страхи були старші за неї — вони зростали разом із ним, коли батько привчав до жорсткого рахунку, а мати вчила мовчати про те, що болить. Дитинство у родині, де успіх не був подарунком, а вимогою, залишило в ньому свій слід. Він навчився боятися втратити контроль, показати слабкість чи попросити допомоги. І ще — боявся поразки. Не перед іншими, а перед самим собою. 

Він пам’ятав, як колись, будучи молодим і рішучим, плекав ілюзію, що гроші — це захист від усього. Купував час, наймав людей, будував імідж. Але гроші не купували нічого важливішого, і це він зрозумів пізніше, коли у відносинах почали з’являтися тріщини, в яких зникала щирість.  Розлучення батьків, вічна зайнятість матері й самотність після чергових досягнень залишили в ньому невидимий слід — наче тугу нитку, що стискає серце, коли хтось намагається пробитися крізь його стіну.

Ще одна тінь — відповідальність. У нього була імперія з працівниками, проектами, зобов’язаннями. Кожне його рішення впливало на сотні чужих життів. Це вагоме й благородне, але воно стерло простоту з його днів. Він боявся — не без підстав — що, дозволивши комусь оселитися в його серці, може поставити під удар не лише себе, а й усе, що колись будував. Тому легкість, яку приносили поверхневі зв’язки, здавалася безпечною: ні відповідальності, ні болю.

Інший, глибший страх — бути «зрадженим» власною слабкістю. Він не раз бачив, як люди, які відпускали контроль, ставали легкою здобиччю для маніпуляцій або ж просто розчаровувалися: «ти — не та, я чекав чогось іншого». Саме це він відчував при думці про Олену: вона — проста, відкрита, не грає ролі, і він боявся, що ці якості поставлять його у незручну позицію — позицію людини, яка віддає серце і може лишитися з пустим місцем замість відповіді.

У ту ніч, коли в нього в руках була чашка з кавою, а паркети пентхаусу скрипіли в тиші, він дозволив собі згадати кілька важливих сцен. Як він відчував себе поряд із жінками, що приходили й відходили: завжди в центрі, завжди зворотній бік. І як ніколи — не відчував спокою. А тепер — її простота — викликала роздвоєння: чому вона, яка не підпадає під його «смак», так невідворотно притягує?

Відповідь, яка виникала щоразу, була простою й страшною одночасно: вона не просить. Вона не приходить за титулами, не милується марними гламурними блискітками. Вона — інша валюта, змінює правила торгівлі його серцем. І це лякало більше, ніж будь-яка фінансова криза, бо тут ризик був особистим: ризик відчути себе вразливим і залежним.

Наступного ранку він не спав. Ранок почався з повідомлень — робота, звіти, зустрічі. Але все це віддалялося на задній план, як мурашиний гуркіт. Він поїхав у офіс тільки для формальності, щоб бути серед людей, які ще відзначали його «статус». І саме там, у шумі переговорів, він відчув, наскільки непропорційною стала його потреба — потреба зрозуміти, які в нього почуття до неї.

В обід він забронював столик у невеликому ресторанчику поруч з її школою. Сам собі пояснив це як «зручність», «збіг обставин», але насправді мав намір — бути поруч. Коли він приїхав, то застав її, яка виходила з уроків, втомлена, з легким рюкзаком. Вона не помітила його одразу; йому здалося, що її рухи — чисті, як вода, і від того ще більш небезпечні для нього.

Підійшовши, він відчув, що голос підводить: «Привіт». Звуки пронеслися і повернулися до нього ехом: слова полетіли в повітрі, але їхній ефект був іншим — вони не спростили, а навпаки, загострили ситуацію. Він бачив, як вона намагається тримати дистанцію, як у її очах з’являється вдячність і невеликий осторіг. І він відчув, що страхи не зникли — вони просто стали іншим видом відповідальності: відповідальністю бути поряд, не завдавши болю, не розтоптавши її спокій.

Він мав кілька людей, яким міг би довірити це питання, але вибрав мовчання. Його довірена особа — керуючий, який знав про його слабкі сторони — здивовано підняв брови, почувши, що він «просто заходив». Максим не хотів порад; йому потрібен був простір, щоб визначити себе, а ще — план, як не втратити її, не втративши себе.

Його страхи мобілізувалися в дію. Якщо він боявся втратити контроль — то треба було зробити крок з розумом: не підкоряти, а поруч бути, не рятувати постійно, а пропонувати опору. Він вирішив маленькі практичні речі: з’являтися там, де вона сама — без пафосу; не намагатися змінювати її, а побачити; слухати більше, ніж говорити. Це не вирішувало всього, але знімало гостроту паніки — страху робити велике рішення миттєво.

Вечір того дня він присвятив одній дії: він сів і написав список — не бізнес-план, а правила власної поведінки поруч із нею. Там було кілька пунктів, які для нього були важкою дисципліною: не ефектно з’являтися — бути послідовним; не купувати її увагу — заробляти її повагою; не нав’язувати допомогу — пропонувати її. Кожен рядок був уроком: він боїться бути слабким, але міг би навчитися бути сильним іншим способом — через терпіння й буденну присутність.

Це була не миттєва перемога над страхом. Нічого такого не було. Але було рішення — найнебезпечніше й найчесніше: прийняти, що деякі страхи не зникають, їх треба прожити, працювати з ними, дозволити їм трансформуватися в щось корисне. І вже наступного дня, коли він прийшов до школи ненав’язливо, щоб просто подивитися на те, як вона виходить з уроків, страх у його очах був трохи іншого відтінку: не такий панічний, більше — уважний і обережно наповнений рішучістю.