Розділ 12. Небезпечна зустріч з минулим — колишній чоловік

Ранок був ясний, але у серці Олени лежала важкість, яку не вдавалося відсунути. Після вечора у готелі вона повернулася додому з дивним почуттям: одночасно світлим і тривожним. Марина сміялася, порадила не читати знаків там, де їх немає, але вона сама бачила, як на обличчі подруги іноді пробігає тінь.

Цього дня Олена мала бути в школі: робочий ранок із плановими заняттями, потім нарада з батьками і репетиція до шкільного концерту. Вона одягла просту сукню, зібрала зошити, папки, і, спираючись на звичну рутину, вийшла з під’їзду. Повітря пахло кавою з крамниці по сусідству і сиром з маленького ринку — ті запахи, які завжди повертали її до реальності.

Вона сміялася з учнями на перерві, роздавала наклейки за правильні відповіді, говорила м’яко і твердо. Усе ніби йшло звичним шляхом, доки після другого уроку у коридорі не з’явився він.

Ігор — її колишній. Ім’я, яке в її голові звучало останнім часом хіба що як відлуння, сьогодні з’явилось у людському образі: не охайний, з обличчям, на якому єхидна усмішка, в короткому піджаку, що проглядався на погано випраній сорочці. Він стояв при вході, наче обдумуючи, чи заходити далі, і з першого кроку запах тютюну й дешевої горілки обвівся навколо нього як ореол.

Олена застигла. Серце наче зупинилось на мить, потім забилося швидше — не від страху, а від того, що давні рани прокинулися. Пам’ять підкинула моменти: його легку чарівність, перші слова, перші обіцянки, які пізніше перетворилися на порожнечу, на брехню, на байдужість, яка обростала алкогольною дурманью.

— Ігор, — вимовила вона тихо, але голос був стійкий.

Він підняв очі. Вони були червоні, трохи розширені — очі чоловіка, який звик просити й вимагати. На його губах з’явилася посмішка, що мала в собі частку знайомого нахабства:
— Олено, — промовив він, ніби побачив її вперше за довгий час. — Я не хотів тебе лякати. Просто… треба поговорити.

В його словах та голосі відчувалась вимога. Він вийшов на крок ближче, і у коридорі одразу притихли голоси — хтось заглядав у двері, інший учитель зупинився з папками в руці.

— Про що? — спитала вона, вже не боячись. Її голос був тихим, але в ньому стояла стіна, яку вона зводила роками.

Він зробив крок уперед, в очах з’явилась напруга.
— Потрібні гроші, — прямо йшов він до справи. — Ти маєш… роботу, стабільний дохід. Допоможеш?

У цій простій фразі було все: вимога, приниження, зухвала спроба поставити її в колишню роль — джерела ресурсів. Олена відчула, як тремтять руки; у грудях здійнявся гнів, старий і гострий, але поряд з ним — сором, який вона так добре знала.

— Ні, — відповіла коротко вона. — У мене немає нічого для тебе.

Його обличчя потемніло, лінії губ стиснулися. Він нахилився до неї занадто близько, і запах спиртного став зовсім поруч. У коридорі вже згущувалися люди, деякі розуміли, хто це, й відводили очі, інші — з обуренням.

— Ти завжди була така горда, — прошепотів Ігор. — Ти думаєш, я не бачу, як ти крутишся з тими багатими? Ти думала, я не повернуся?

Це була провокація. Він намагався зачепити її, дістати ті болячки, які ще пульсують під корою її спогадів. Його слова  звучали як погроза: «якщо ти не даси — я покажу всім який я є , щоб тобі було соромно».

У коридорі раптом заграла тиха, напружена тиша. Марина, яка того дня була у школі, миттєво підскочила з місця і вже поруч, як стіна, опинилась біля Олени. Вона дивилася на Ігоря так, ніби могла знести його одним поглядом. У її очах горів захист, який не питав дозволу в дипломатії.

— Ви відійдіть, — сказала вона жорстко. — Це школа. Тут не пройде  ваший шантаж.

Ігор підвів очі до Марини й розреготався тихо, зверхньо.
— А ти хто така? — кинув він. — Ось подивіться, яка компанія у неї тепер.

Його тон був принизливий; це боліло. Декілька батьків і вчителів набралися сміливості й рушили ближче, ситуація загострювалася. Один з вчителів, мужній і з твердим голосом, промовив:
— Пан Ігоре, якщо у вас є якісь питання, поговоріть зі мною або ми  викличемо поліцію. Тут не місце для таких сцен.

Ігор зробив крок назад, але його лице залишалось похмурим. Він звернувся до Олени з останньою спробою:
— Дай мені хоча б якусь суму. Я не проситиму багато. Просто… не змушуй мене голосно говорити, що ти мене покинула, що дала мені все, а потім кинула.

У цей момент у коридор зайшов Максим. Він прийшов забрати документи для бізнесу, але почув шум і рушив туди. Його поява була тишею, що розсікла натягнуту атмосферу. Він глянув на сцену, і в його очах відбилося здивування — а потім холодний спокій.

Він не кинувся на чоловіка, не затявся в конфлікт — але його постава, його рухи випромінювали контроль. Він підійшов близько й тихим, рівним голосом звернувся до Ігоря:
— Пане, я б порадив вам піти. Ви не у себе вдома.

Ігор повернув голову і побачив мужнього чоловіка — піджак, серйозна хода. Мимоволі у нього пробіг страх — не страх перед силою, а страх перед тим, що його може побачити хтось, хто має владу, авторитет. Він метнув лукаву посмішку:
— То хто ти такий? — задрав він підборіддя.

— Той, хто не терпить, коли хтось принижує інших у місці, де діти вчаться, — відповів Максим спокійно. — І який може викликати охорону.

Ігор, з розумінням, що ситуація для нього погіршується, кинув ще кілька гидких фраз на адресу Олени, але відчуття, що його слухають  змусило його відступити. Він спалахнув гнівом, ще раз кинув пильний погляд, а потім вирвався з коридору, штовхнувши попутній стілець так, ніби це мав бути його тріумфальний вихід.

Коли двері зачинилися, коридор наповнився тихими вигуками й шепотом. Олена опустила голову, відчуваючи еклектичний коктейль емоцій: сором, гнів, полегшення, затьмарене спогадами. Марина обійняла її міцно, як би захищаючи від усього світу. А Максим стояв поруч, але не надто близько — він розумів, що це її історія, її рана, і не хотів бути ні  лицарем, ні тим, хто захоплює місце, яке належить їй.

— Ти в порядку? — тихо запитав він, коли шуми вщухли.