Розділ 11. Поради та ревнощі подруги

День перед благодійним вечором пройшов у суєті та очікуванні. Олена старалася не думати про те, що на неї чекає: світ, де все блищить і де кожен рух, здається, підглядають. Вона перебирала в голові варіанти, як краще поводитись, аби не відчувати себе зайвою — і одночасно не зрадити собі.

— Слухай, Лєно, — Марина заходилася зі сміхом, — не нервуй. Я скажу тобі лише - будь собою. І ще — не забувай про плечі. Стій рівно. Дихай. Усміхайся. Не мовчи, якщо до тебе звертаються.

— Ти чуєш, сама собі даєш поради на кожне питання? — усміхнулась Олена, але всередині її тривожилося: чи вистачить її простоти в цьому світі?

Саме цього ранку Максим прислав повідомлення: коротке, але з пропозицією. «Якщо згодна, я би хотів, щоб ти прийшла в одязі, який я вибрав. Нічого зобов’язуючого — просто хочу, щоб ти почувалася комфортно».
Вона прочитала рядки кілька разів. Серце пригальмувало. Він сам запропонував плаття — і це було важливо. Це був жест, який мав би викликати або відразу, або нервовий спротив. Але він не зробив натяків, не тиснув — просто попросив.

Марина, бачачи її нерішучість, миттєво взяла ініціативу:
— Ні-ні, Лєно, це класно. Він — багатий, так? Подарунок — це показник. Але жодного пафосу від тебе. Ми покажемо, що скромність і витонченість — це сила.

---

Коли кур’єр привіз коробку з логотипом готелю, Олена з нетерпінням і страхом відкрила її. Усередині лежало просторе, елегантне плаття — не надто відкрите, у приглушеному синьо-зеленому відтінку, який підкреслював колір її очей. Тканина була м’яка, виріз акуратно підкреслював шию, а талія — форму, не виставляючи її на показ, а ніжно обрамляючи силует.

Вона відчула хвилю дивного: сором’язливість і пильну радість. У платті вона побачила не просто одяг — а підтвердження того, що хтось помітив і не захотів змінювати її, а підкреслити.

— Воно таке… ніжне, — прошептала вона, прикладаючи тканину до щоки.
— Воно тобі личить, — сказала Марина, оглядаючи наряд  професійним оком. — І ще — ти маєш відчувати себе зручніше. Ми додамо аксесуарів? Ні? Тоді мінімум — тільки сережки. І волосся розпустимо трішечки хвилею.

Вона одягнула плаття перед дзеркалом. Воно лагідно обіймало її силует, не роблячи її “глянцевою” — навпаки, підкреслювало її природну красу: повні щоки, блакитні очі, м’яку усмішку. Марина зробила легкий макіяж, який підкреслив очі, і закріпила невелику невимушену прикрасу в волоссі.

— Ти прекрасна, — сказала Марина, але в голосі миготіла невелика заздрість та тривога. — І пам’ятаєш: не дозволяй нікому тикати в тебе пальцем.

— Я постараюся, — відповіла Олена, але всередині відчувала, що страх і очікування перемішалися.

---

Вечір. Готельний хол сяяв кришталем люстр і тихою музикою. Люди в елегантних вбраннях миготіли в розлогих залах; столи були прикрашені свічками, а масла на кухні несамовито працювали, аби привезти все вчасно. Максим зустрів Олену у фойє, і він мав інший вигляд — офіційний, врівноважений, але в його очах була інша напруга: уважний, трішки зніяковілий при виді її.

Він простяг їй руку і вклонився так, ніби це було щось більше, ніж формальний жест.
— Ти чудова, — сказав він. Його голос був тихим, майже як зізнання.

Олена відчула, як у грудях піднялося тепло. Вона не чекала, що прості слова будуть такими вагомими. У її голові промайнули образи: море, день на пляжі, коли він сміявся, і їхні пустотливі сутички у воді. Тепер це — інший світ, інші правила, і плаття ставало мостом між ними.

Марина стояла трохи осторонь, уважно спостерігаючи. Вона не кричала, не поправляла плечі Олени, але в її погляді читалася невидима боротьба: бажання уберегти подругу і відчути власну частку права на її щастя. І в той же час — тремтіння, яке виникало, коли Максим звертав увагу на Олену.

— Будь собою, — прошептала Марина, підморгнувши. — І якщо щось — я поруч.

---

Вечір рухався в плинну симфонію: промови, тости, короткі виступи. Олена відчувала, як саме її простота викликає інтерес у гостей. Не через дефіцит блиску, а через чесність, яку вона не намагалась приховати. Люди підходили, привітно обмінювалися фразами, а вона відповіла щиро, не граючи роль.

Максим відчував, що на нього дивляться — це його робота, це звично. Але те, як дивилися на Олену, було іншим: не з тієї долі інтересу, що закликає додати до списку знайомств, а з простою вдячністю за те, що поруч є людина, яка робить прості речі важливими. Він бачив, як хтось із гостей нахилився, аби похвалити її за підтримку місцевох школи; як офіціант підморгнув їй зі щирою повагою; як діти, що приходили на репетицію, впізнали її і радісно кинулись, щоб обійняти через бар’єр заходу.

— Вона природна, — прошепотів він собі. — Ні краплини пафосу. Вона не вміє грати  — і в цьому її сила.

Але Марина помічала інше: як кілька жінок, що зазвичай звертали на нього увагу, зараз краєм ока дивляться на Олену з легкою холодністю. Вона відчула, як в її грудях піднімається дивний тиск — не тільки через бажання захистити подругу, але й через ревнощі. Ревнощі не до Олени як до суперниці — скоріше ревнощі до того, що хтось інший звернув увагу на її друга, її територію, її впевненість.

У якийсь момент хтось підійшов до Максима з питанням про новий проєкт, і він ввічливо відвів погляд — але його очі знову віднайшли  Олену. Вона в той час стояла серед людей, сміялася з якоїсь дрібниці і, не підозрюючи, жила в моменті. Його думки були непевні: Я подарував їй плаття, але чи зробив я подарунок їй? Чому мене так тягне до цієї простоти?

---

Після офіційної частини був невеликий прийом. Максиму пощастило відтягнути Олену в більш тихе місце, десь за колонною з живими рослинами. Там, за шорохом музики і за мерехтінням свічок, він нарешті дозволив собі говорити не про роботу.

— Я боявся, що ти відчуєш себе некомфортно, — сказав він, дивлячись прямо в її очі. — Дякую, що погодилася прийти.

— Я боялася більше, — відверто відповіла вона. — Але ти робив все так, щоб не тиснути. Це важливо.