Розділ 10. Його світ і її простота

Коли Максим повертався ввечері до свого пентхаусу після нарад і перевірок, місто під ним горіло мільйонами вогнів. Його життя мало чіткі лінії: ранкові рейси, зустрічі з партнерами, затишні сніданки у власних ресторанах, вечірні заходи — презентації, благодійні прийоми, іноді — просто довгі переговори за столом із видом на річку. Все було організовано, як годинниковий механізм, де кожен рух має своє місце й причину.

В його офісі на двадцять третьому поверсі стояли холодні скульптури, на стінах — мінімалістичні картини, на столі — акуратно складені звіти. Колись йому подобався цей порядок, він допомагав тримати життя під контролем. Тепер же, перехоплюючи думки, він часто ловив себе на дивному — на бажанні зірватися і поїхати туди, де нема стінових панелей з іменами брендів, де пахне кавою з маленької вуличної кав’ярні, а люди сміються гучно і без коректності.

Вона ж, тим часом, жила в іншому ритмі: в невеликій двокімнатній квартирі з вигорівшими шторами, що все ж випромінювали тепло. Її денний графік диктували дзвінки від батьків дітей, план уроків і купа дрібних, але надзвичайно важливих справ — допомогти одному учневі з вправою на рахунок, влаштувати імпровізований концерт учнів на уроку ритміки, заспокоїти маму, що турбувалася про поведінку сина. В її домі не було дорогих картин, зате на стінах висіли  малюнки учнів, на холодильнику — листи подяки, і кожна поличка була наповнена нотатками, дрібними подарунками від дітей та недорогими книгами.

---

Він запросив її до себе — не на офіційну вечерю, а на просту зустріч з кавою у його готелі. Сказав, що хоче показати місце, де починаються його дні, та — якщо вона не проти — показати, яке воно зсередини.

Олена довго думала. Ідея — подивитись на його світ зблизька — одночасно лякала й притягувала. Вона уявляла мережі готелів, вечірки, жінок у довгих сукнях, і відразу виникало відчуття чужості. Проте він — такий простий у поводженні з нею — попросив щиро, і це здавалося безпечнішим за її припущення.

Коли вона увійшла до лобі його готелю, перше, що вразило — простір. Високі стелі, м’яке світло, запах свіжообсмаженої кави й білосніжних троянд на рецепції. Люди в елегантному одязі говорили про проєкти, один із менеджерів знайомо кивнув Максиму, а працівники — привіталися ласкаво й майже по-домашньому. Для Олени це було симфонією деталей: все так відполіровано, все так вивірено.

— Я знаю, це виглядає дуже… — пробурмотіла вона, гублячись у підборі слів.
— Розкішно? — посміхнувся Максим. — Так, але для мене це просто робота. Тут — як і в будь-якому домі — є свої дні сміху і дні, коли треба терміново вирішувати проблеми.

Він провів її за куліси: показав кухню (де суєта майже як у театральній пекарні), показав кімнату для персоналу (де працівники сіли на перерву, сміючись), привів до невеликого саду на даху, звідки був вид на річку. Олена уважно дивилася: як офіціанти говорять між собою, як менеджер затримує руку, щоб привітати прибулого клієнта, як маленькі деталі — посмішка, запит «як справи?» — творять загальну картину.

Він, у свою чергу, спостерігав за нею. Їй не треба було грати роль — вона просто була. Вона дякувала кухарю за аромат кави, тихо пожартувала з офіціанткою, коли та переплутала замовлення, і зворушилася, побачивши, як маленька дівчинка у формі школи грається з ложкою біля столика. Для Максима це було новим — не побачити, як жінка блищить у вечірньому вбранні, а побачити, як вона тепло ставиться до людей, що роблять її оточення затишним.

“Вона не вміє грати роль. Вона не просить компліментів, не просить розкішної уваги. Вона дає тепло без вимоги взаємності,” — думав він. “І саме це ловить мене в пастку.”

---

Після екскурсії Максим запропонував випити кави у його улюбленій лаунж-зоні на даху. Там було тихо: м’які крісла, яскраві подушки, приглушене світло вечора. Він замовив щось просте й віддав перевагу розмові, яка не була бізнесом.

— Розкажеш про свій день? — ненав’язливо запропонував він.
— Мій день? — вона усміхнулась, і в цій усмішці було ціле її життя: уроки, підготовка до занять, телефонні розмови з батьками, вечірні дзвінки від дітей, які не могли заснути. — Я працюю з дітьми, Марина каже, що я “половина директор, половина аніматор”.

Він слухав, і його уявлення про “просту” змінювалося. Він бачив, як вона м’яко виправляє фразу, коли згадує про одного хлопчика, як її голос тремтить, коли вона розповідає про труднощі в класі. У її словах була сила — інша, не та, що присутня в його перерахунку досягнень, але не менш вагома.

— Ти часто посміхаєшся через дрібниці, — зауважив він. — Це рідкість у людей, які багато працюють.
— Я не вмію інакше, — відповіла вона просто. — Мені здається, посмішка іноді допомагає краще, ніж правильні слова.

В цей момент до них підійшов молодий менеджер, який привітав Максима й із яким той обмінявся кількома службовими фразами. Менеджер озирнувся на Олену й сказав:
— Пані, у нас завтра буде благодійний вечір для місцевих шкіл. Багато гостей, якщо ви захочете — можете зазирнути.

Олена трохи похвилювалася: це був жест гостинності, але й виклик — потрапити у світ, де часто все відбувається з блиском і камерою. Вона хвилювалася, що не виглядатиме “доречно”.

Максим помітив це і, перш ніж вона встигла відповісти, сказав:
— Якщо тобі не комфортно, не треба. Я просто хотів, щоб ти побачила, чим я займаюся. Але якщо захочеш — підтримаю, поряд буду.

Олена подивилась на нього й у той погляд вклалося багато: і вдячність, і трошки страху, і бажання спробувати щось нове. Вона знала, що його світ — це не про неї, принаймні уявно, але водночас відчувала, що щось у ньому тепер належить і їй: мимохідь, як чашка кави, як посмішка хостів, які запам’ятали її тихий, але щирий «дякую».

---

Повертаючись додому пізно ввечері, Олена думала про те, як дивно іноді складаються шляхи людей. В її квартирі знову було тихо: лише лампа на столі і листи на холодильнику. Вона відкрила одну з коробок з малюнками учнів і затримала погляд на одному, де хтось намалював море і двох людей на березі — хтось із хвилястими лініями, хтось — з простими округлими формами. Малюнок був наївний, але в ньому було багато правди.