Розділ 9. Несподіваний візит

Минув тиждень після повернення додому. Життя поверталося у свій звичний ритм: робота, буденні справи, нескінченні дзвінки та обов’язки. Але в голові Олени ще довго лунав звук моря, шелест хвиль і спогади про той день — їхню несподівану близькість, короткі погляди, ніякові посмішки.

Вона намагалася переконати себе, що це все — лише відпочинок, коротка пригода. Вона навіть посміювалась із себе: “Олено, ти просто втомилася, ось і видумуєш собі історії…”

Але коли згадувала, як він торкався її руки, як дивився прямо в очі — щось стискалося всередині, викликаючи дивну, майже солодку тривогу.

---

Максим же, повернувшись у своє місто, теж не міг знайти спокою. Його життя було впорядкованим, логічним і навіть трохи передбачуваним. Йому завжди подобалися жінки впевнені, яскраві, з відвертими манерами. Такі, як Марина — гучні, прямі, без тіні сорому.

Але чомусь думки весь час поверталися до тієї, інший — тихої, загадкової, з сором’язливою усмішкою, яка не поспішала відкриватися. Вона не була його типом. Зовсім. І саме це дратувало найбільше.

“Що зі мною не так?” — думав він, гортаючи телефон і раз по раз відкриваючи її сторінку у соцмережах. Вона рідко щось публікувала — лише кілька фото, переважно природа або книги. Але навіть ці дрібниці притягували.

І тоді, майже не роздумуючи, він сів у машину. В голові промайнуло просте пояснення — “у справах”, “проїздом”. Але десь глибоко він розумів: це не випадковість.

---

Було близько полудня, коли Олена йшла центральною вулицею. Осіннє сонце лагідно торкалося плечей, у повітрі пахло кавою і теплими булочками з місцевої пекарні. Вона якраз розмовляла телефоном з Мариною, коли раптом побачила знайому постать біля кав’ярні навпроти.

Максим.

Він стояв, спершись на перила, у темно-сірій куртці, з тією ж самою невимушеною посмішкою, яка колись збивала її з думок.

— Я тобі перетелефоную, — швидко сказала вона подрузі й поклала слухавку.

Він побачив її одразу. На мить завмер — ніби не повірив, що бачить її насправді, не на фото, не в уяві.

— Привіт, — сказав він, коли вона підійшла ближче. — Ти навіть у своєму місті виглядаєш так, ніби щойно з моря.

Олена здивовано підняла брови.
— А ти… що тут робиш?

Максим знизав плечима, намагаючись говорити невимушено:
— Проїздом. Подумав, чому б не заїхати на каву.

— У моєму місті? — не стримала вона легку посмішку. — Це досить далеко від траси, Максиме.

Він теж посміхнувся.
— Може, просто захотілося побачити знайоме обличчя.

Вона мовчала. Ці слова змусили серце битись швидше, але обличчя залишалося спокійним.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Якщо вже ти тут, то принаймні вип’ємо ту каву.

---

Вони сиділи на терасі невеликої кав’ярні. Людей було небагато. Осіннє світло падало на її волосся, змушуючи пасма сяяти теплим золотом. Максим ловив себе на тому, що дивиться занадто довго.

— У тебе… змінився погляд, — промовив він раптом.

— У який бік? — підняла вона очі, усміхаючись краєчком губ.

— Ти ніби стала впевненішою.

— А може, просто навчилася не показувати, коли хвилююся, — тихо відповіла вона.

Ця фраза чомусь вразила його. Він знову зрозумів: вона не схожа на інших. Вона не намагається сподобатися. Не грає. І саме тому його тягне до неї ще сильніше.

Коли вони вийшли з кав’ярні, він запропонував провести її. Вона погодилася, але без зайвих слів. Йшли повільно, поруч, але не торкаючись. І це мовчання між ними було глибше за будь-які розмови.

Біля її під’їзду він зупинився.
— Мабуть, поїду далі, — сказав він. — Але, чесно, не знаю, чому мені так не хотілося залишати цю вулицю.

— Може, тому що ти просто любиш каву, — з ледь помітною іронією відповіла вона.

Він усміхнувся.
— Може, й так. А може, через тебе.

Вона нічого не сказала — лише дивилася йому вслід, коли він рушив до машини. Її серце билося швидше, ніж вона хотіла собі зізнатися.

А в його голові крутилася одна думка:
“Вона не мій тип. Але чому тоді мені здається, що я не зможу її забути?”