Розділ 8. Повернення додому

Ранок видався тихим. Сонце ледве торкалося горизонту, а море спокійно плескалося, залишаючи на піску мокрі сліди хвиль. Олена сиділа на балконі свого номера, ковтаючи останні миті цього відпочинку.

— Готова? — запитала Марина, вже зібравши валізу.

— Так… — відповіла Олена, намагаючись виглядати спокійною, хоча серце стискалося від думки, що завтра вони повертаються додому.

Вона споглядала море, хвилі, що зникали у далекій блакиті, і не могла позбутися відчуття, що залишає тут частину себе. А ще — частину того дивного, непростого дня, який провела поруч із Максимом.

Коли вони вийшли на вулицю, Максим уже чекав на парковці готелю. Його обличчя світили сонячні промені, і він виглядав так само впевнено, як і вчора. Але Олена помітила легкий натяк посмішки, який був тільки для неї.

— Добрий ранок, — сказав він спокійно, але з легким грайливим блиском в очах.
— Добрий… — відповіла Олена, трохи сором’язливо відводячи погляд.

Вони разом пройшли до машини. Марина сіла ззаду, а Олена і Максим — спереду. Під час дороги панувала тиха атмосфера. Максим не намагався починати серйозні розмови, але його присутність була відчутною.

— Сподіваюся, ти добре відпочила, — сказав він несподівано.
— Так… дякую, — промовила Олена. — Це був чудовий день.

Вона кинула погляд на нього. Він спокійно дивився на дорогу, але в його очах блищало щось, що змушувало її серце стискатися.

— Ти… цікава, — додав він тихо, майже пошепки, як ніби боявся, що Марина почує.

Олена відчула, як щоки запалали. Вона відкрила рот, щоб сказати щось, але не змогла. Замість цього мовчки кивнула.

— Повернення додому завжди трохи сумне, — промовив він, помічаючи її задумливість. — Але я сподіваюся, що ми ще зустрінемося.

Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Натомість, коли вони зупинилися біля її будинку, вона тихо промовила:
— До… до зустрічі.

Він посміхнувся, простягнув руку, і вона торкнулася її пальцями. Легкий дотик, і серце стислося. Максим кивнув і сів у машину, яка рушила далі.

Олена стояла на тротуарі, спостерігаючи, як він від’їжджає. Вона знала, що цей день залишився в її серці назавжди. Його посмішка, його дотик, його легка гра — усе це стало початком чогось, що вона ще не могла визначити, але відчувала глибоко всередині.

Вона повернулася до кімнати, зітхнула і тихо прошепотіла:
— Він… не мій тип. І все одно мені цікаво.

І це було лише початком їхньої історії.