Розділ 6. Він не відступає

Минув вечір після пригоди у вузьких вуличках міста та несподіваного дощу. Олена поверталася в номер готелю разом із Маринкою. Марина, як завжди, активно обговорювала плани на наступний день, а Олена йшла осторонь, злегка затримуючи крок.

— Добре, що ми нарешті вдома, — сказала Олена, витираючи волосся рушником.
— Так, пригоди на сьогодні закінчилися, — відповів Максим, що йшов поряд.

Вони розпрощалися ввічливо, обмінявшись легкими усмішками, і рушили у свої кімнати. Але серце Олени все ще калатало. Вона знала, що не можна думати про нього, що він… не її тип.

---

Наступного ранку сонце світило над морем, відбиваючи золото на хвилях. Пляж вже був наповнений людьми, але вода блищала так, ніби чекала на тих, хто любить спостерігати за нею.

Олена сиділа на рушнику, у світлому купальнику, спостерігаючи за хвилями. Її ноги були сховані під ковдрою рушника, а руки міцно тримали склянку з холодним соком. Вона намагалася заспокоїти серце і думки.

Марина вже весело стрибала у воду, сміючись і кликаючи Олену:
— Лєно, ти що, боїшся?

— Трохи… — відповіла Олена, сором’язливо повертаючи обличчя.

І тут поруч з’явився Максим. Він пройшов по піску, залишивши за собою легкий слід, і сідає недалеко від Олени. Волосся трохи ще змочене, але тіло виглядає привабливо — впевнено й природно.

— Добрий ранок, — сказав він спокійно. — Тобі подобається море?

Олена відчула легке здивування від його уваги.
— Н-ні… просто люблю спостерігати, — відповіла вона тихо.

Він нахилився трохи ближче, але не надто, щоб не порушувати дистанцію.
— Спостерігати? — повторив він, і в його голосі було щось грайливе. — Може, я стану твоїм гідом по всіх хвилях?

Олена підняла брови і злегка посміхнулася, але відвела погляд.
“Він такий… впевнений. І чому я відчуваю, що мені хочеться дати йому шанс?” — думала вона, стискаючи руки на рушнику.

— Можливо, хочеш, щоб я показав одне цікаве місце для купання? — запитав Максим, спостерігаючи за її реакцією.

— Ні, дякую, — відповіла вона, намагаючись залишатися спокійною. — Я сама знайду.

Він не відступив, а лише легенько посміхнувся.
— Як скажеш, — промовив він. — Але якщо знадобиться допомога, я поруч.

---

Тим часом Марина вже оббігала хвилі, з радісним сміхом. Вода бризкала на її обличчя, і вона кликала Олену:
— Давай, Лєно, вода тепла! Не будь такою серйозною!

Олена повільно піднялася і підійшла до берега. Хвилі легенько обмивали її ноги, і серце прискорилося від відчуття прохолоди і легкого страху. Максим ішов поруч, але не нав’язливо — просто залишався близько.

“Він не відступає, — подумала вона. — І чому це не дратує мене? Чому не відштовхує?”

Коли вони дійшли до води, Максим підштовхнув невеличку хвилю до неї, сміючись.
— Отак! — сказав він. — Тепер ти точно відчуєш море.

Олена кинула на нього знервований погляд, але не могла стримати посмішку.
— Ти — справжній дитячий бешкетник, — пробурмотіла вона.

— Можливо, — відповів він з посмішкою. — Але дитячий бешкетник, який завжди поруч, якщо щось піде не так.

Вона ковтнула повітря. Його присутність була водночас легкою і сильною, без натяку на тиск, але з невидимим магнетизмом. Олена зрозуміла, що серце б’ється швидше, а внутрішній опір поволі стає тоншим, мов прозора тканина, через яку починають пробиватися теплі промені нових почуттів.