Розділ 5. Він — не мій тип

Олена сиділа на маленькій дерев’яній лавці під навісом кав’ярні, спостерігаючи, як краплі дощу ковзають по бруківці. Її руки стиснули чашку з гарячим шоколадом. Здавалося, все місто пахне мокрою бруківкою, свіжістю і кавою.

Вона не могла позбутися відчуття, що весь ранок був… незвичний. Його присутність, його впевненість, його спокій — усе це викликало дивне хвилювання.

“Він… не мій тип,” думала Олена, закусивши губу. Високий, темноволосий, сексуальний… навколо нього завжди красиві жінки, і він явно звик до цього. Та й до того ж — багатий. Я ж звичайна, ніби ніхто.”

Вона ковтнула гарячий шоколад і спробувала переконати себе, що це просто уважність, яку Максим проявив під час пригоди. Мовляв, це не має значення, і вона не повинна хвилюватися.

Але її думки не слухалися. Кожного разу, коли він сміявся або звертав на неї погляд, її серце підскакувало.

“Не можна,” суворо наказувала собі Олена. “Не мій тип. Не можна втрачати голову. Я тут лише на відпочинку. І все.”

Водночас вона відзначала його характерні риси: як він ненав’язливо допомагає Марині, як легко орієнтується у місті, як його очі уважно спостерігають за людьми, ніби читають їхні думки.

— Ти замислилася? — почула вона його голос поруч.

Вона здригнулася і підняла очі. Максим стояв біля її столика з двома чашками кави в руках.
— Трохи… — промовила вона, намагаючись зберегти спокійний тон.

— Здається, твій шоколад уже охолов, — усміхнувся він, підставляючи одну чашку їй.

Вона взяла її, відчуваючи, як його рука ледь торкнулася її пальців. Невинний дотик — і знову серце прискорилося.

“Чому він такий… звичайний і водночас неймовірний?” — думала вона, відводячи погляд. — “Не можна закохуватися. Не мій тип. Просто не можна.”

Але кожне його слово, кожен рух викликали в ній тихий спротив. Вона хотіла бути холодною і стриманою, але внутрішній голос відмовляв слухатися розуму.

— Тобі тут подобається ? — спитав він, сідаючи поруч.

— Так...— тихо відповіла Олена, злегка крутячись на лавці. — Але я рідко закохуюсь у місця. Мені цікаві люди.

Він лише посміхнувся, не намагаючись зрозуміти двозначність її слів, і це її ще більше дратувало — і одночасно заворожувало.

Марина, яка вже встигла допити свою каву, кинула:
— Ну що, ви двоє, здається, ще не втомилися від пригод?

Олена похитала головою, намагаючись виглядати байдужою, хоча всередині її трясло від усвідомлення, що Максим стає для неї загадкою, яку вона одночасно хоче і боїться розгадати.

“Він не мій тип. Я не можу дозволити собі це.”
Але думки, як і серце, не слухали її розуму.