Розділ 4. Непередбачувана пригода

Після ранкової кави та прогулянки містом Олена й Марина вирішили оглянути старовинний квартал, про який Максим розповів напередодні.

— Я тут частенько буваю, — сказав він, ведучи їх вузькими вуличками. — Є кілька затишних кав’ярень і невеличкий парк, який мало хто знає.

Марина кивнула, і їхня маленька група рушила вперед. Олена йшла трохи осторонь, розглядаючи старі будинки з облізлою фарбою і різьбленими балконами. Її очі блищали від захоплення, але водночас відчувалася стриманість.

— Ви часто водите гостей цим маршрутом? — запитала вона, не піднімаючи очей від бруківки.
— Не так часто, як хотілося б, — відповів Максим, глянувши на неї. — Це як маленький секрет для тих, хто цікавиться містом, а не просто фотографіями.

Вона відчула, як щось мимоволі зв’язало їхню розмову — легка інтрига, ніби вони обоє грали в мовчазну гру: хто перший відкриє свою внутрішню сторону.

Вузькі вулички старого міста були мовчазними, поки Марина жваво розповідала про старі будинки, а Олена йшла осторонь, милуючись архітектурою. Раптом Марина спіткнулася на бруківці і ледь не впала.

— Марина! — вигукнула Олена, миттєво підбігаючи.

У той же момент із сусідньої вулиці вибігла група велосипедистів. Один із них ледве не зачепив Олену, і вона різко відскочила, втративши рівновагу.

Максим, який ішов трохи попереду, миттєво підбіг і схопив її за ліктьовий згин, рятуючи від падіння на кам’яний бордюр.
— Тримайся! — сказав він спокійно.
Олена відчула легкий дотик його руки і серце здригнулося.
— Д-дякую… — прошепотіла вона, відводячи погляд, щоб не видати, як сором’язливо зреагувала.
— Ти завжди так ризикуєш? — злегка посміхнувся Максим. — Або це для особливих випадків?

Вона на мить замислилася, намагаючись відповісти, і лише тихо сказала:
— Просто неуважна…

---

Трохи далі почався несподіваний дощ. Спершу легкий, потім сильний. Вулиці стали слизькими, а бруківка — небезпечною.

— Олено! — крикнула Марина. — Треба знайти сховище!

Максим швидко оглянувся і помітив невелике кафе з навісом.
— Туди! — сказав він, ведучи Олену під руку.

Вони забігли під навіс, трохи зігрітичя і сховатися від дощу. Максим простяг руку — і тепер це був легкий дотик, не порушуючий дистанції, але такий близький, що Олена відчула, як її серце прискорилося.
— Мені не потрібен парасоль, якщо є такий гід, — сказала вона, сором’язливо усміхаючись.
— Гід? — Максим ледь помітно нахилив голову, дивлячись на неї. — Мабуть, ти ще не знаєш, на що я здатний у пригодах.

Марина вже сіла за столик, сміючись, а Олена й Максим стояли поруч, слухаючи шум дощу та відчуваючи невимовну близькість. Це був перший справжній момент, коли вони опинилися “наодинці”, і він залишив слід у їхніх думках, хоча ніхто не сказав ні слова про почуття.