Розділ 3. Його усмішка і її сором’язливість

Максим стояв біля кавомату у вестибюлі готелю, розглядаючи, як світло від ранкового сонця падає крізь великі вікна. Вчорашня пригода з двома подорожніми не виходила з голови. Особливо — з тією, що дивилася на нього великими блакитними очима й злегка кусала губу, коли нервувала.

Він бачив різних жінок. У його житті було достатньо красивих, розумних, навіть небезпечних — але всі вони були занадто очевидні. Їм не потрібно було вгадувати — вони самі казали, що хочуть.
А ця… Олена.
Тиха, обережна, наче приховує в собі цілий світ, який боїться показати.

“І що з нею не так?” — подумав він, підносячи стакан до кавомату. — “Наче звичайна… а чомусь цікаво.”

— О, наш рятівник! — пролунав позаду знайомий голос.
Максим озирнувся. Марина — вся на енергії, з телефоном у руці й великими сонцезахисними окулярами.
— Ви нас тоді просто врятували! — продовжила вона, — інакше ми, певно, досі б блукали тими вуличками.
— Це була командна робота, — посміхнувся він. — До речі, ви вже влаштувалися?
— Так, у маленькому готелі неподалік. Не те, що планували, але затишно.
— А де ваша… — він на мить зам’явся, — подруга?

— Олена? Вона скоро буде. П’є каву лише з молоком і двома ложками цукру, — зітхнула Марина. — Я вже їй казала, що це не кава, а десерт.

Наче почувши своє ім’я, Олена з’явилася у дверях. Вона була у світлому платті з тонким поясом — простому, але чомусь саме воно зробило її привабливою. Її волосся злегка розтріпалося від вітру, а щоки рожевіли після прогулянки.

Максим відвів погляд першим.
“Чорт. І чому вона має цей погляд — ніби бачить тебе наскрізь, але мовчить?”

— Доброго ранку, — сказала вона тихо.
— Доброго, — відповів він, відчувши, як його голос звучить трохи нижче, ніж зазвичай.

Між ними зависла коротка пауза, така, де слова ніби зайві.
Марина, звісно, не витримала:
— Ми збиралися на прогулянку містом. Може, покажете щось цікаве, якщо не надто зайняті?

— Випадково я саме це й планував, — усміхнувся Максим. — Виходить, ми знову в одній команді.

---

Вони йшли вузькими вуличками старого міста. Марина коментувала кожен фасад, кожен запах кави, а Максим час від часу кидав погляд на Олену, яка трималася трохи осторонь.
Вона ніби боялася говорити, щоб не сказати щось зайве, і водночас боялася мовчати.

“Він, мабуть, звик, що всі з ним фліртують,” думала вона, ховаючи очі. “А я… я просто не хочу виглядати смішною.”

— Вам подобається тут? — запитав Максим, коли вони зупинилися біля оглядового майданчика.
— Дуже, — відповіла вона. — Тут якось спокійно.
— Ви здаєтеся людиною, яка цінує спокій, — сказав він, спостерігаючи, як вітер грає її волоссям. — Але мені здається, у вас всередині — буря.

Олена посміхнулася куточком губ.
— Можливо. Але бурі краще не показувати.

Він ледь помітно нахилив голову — ніби запам’ятовуючи її відповідь.
“Нелегка. Не проста. І цікава…”

А Марина в цей час уже десь попереду робила селфі й вигукувала:
— Ви двоє, давайте сюди! Фото на пам’ять!

Максим і Олена зупинилися поруч. Її плече випадково торкнулося його руки.
І він відчув — наче через це випадкове торкання пройшов тихий електричний розряд.

— Посміхніться! — наказала Марина.

Максим посміхнувся.
А Олена — ні. Вона просто подивилася в камеру своїми блакитними очима.
І саме в ту мить він подумав:
“Може, вона й справді не така, як усі.”