Розділ 2. Випадкова зустріч

Дорога до моря не завжди пахне пригодами. Іноді вона пахне пилом, кавою з пластикового стаканчика й легким розчаруванням.

Автобус, яким їхали Олена з Мариною, зупинився посеред незнайомого міста. У вікні — чужі будинки, незнайомі вивіски, шум. Водій сухо промовив:
— Кінцева. Далі — самі.

— Як це “самі”? — спалахнула Марина. — У квитку ж було написано “до узбережжя”!
— То інше узбережжя, — байдуже кинув водій. — Ви, мабуть, плутанину зробили.

Марина кинула на нього такий погляд, що навіть він відвернувся.
— От бачиш, — зітхнула Олена, — я ж казала, треба було все перевірити.
— А я казала, що ти занадто переживаєш! — огризнулася Марина, потім глибоко вдихнула. — Гаразд. Розберемось. Ми ж не в пустелі.

Вони вийшли на розпечений тротуар із валізами. Повітря тремтіло від спеки, навколо снували машини, люди поспішали у свої справи. Місто було шумне, чуже, але живе.

— Це катастрофа, — пробурмотіла Олена, витираючи піт із чола. — Навіть не знаю, де ми.
— Не катастрофа, а пригода, — рішуче сказала Марина. — Ти надто драматизуєш.

Саме в цей момент її валіза впала набік, і з неї висипались кілька речей.
— Пригода, кажеш? — підколола Олена, схиляючись допомогти.

Коли вони збирали речі, у Марини задзвонив телефон. Вона відійшла, залишивши Олену біля валіз. Олена спробувала ввімкнути навігатор, але інтернет “ловив” через раз. Вона нахилилася, щоб підняти сумку, і — звісно ж — телефон вислизнув із рук, відскочив від асфальту і покотився просто під колеса чорного позашляховика, що саме заїжджав на стоянку.

— Ой, тільки не це… — прошепотіла вона.

Дверцята машини відчинилися, і з неї вийшов чоловік.
Високий, темноволосий, у світлій сорочці, яка ідеально сиділа на широких плечах.
Він присів, підняв телефон, оглянув його — і лише тоді підняв погляд.

— Ваш? — голос глибокий, спокійний.
— Так… Дякую, — відповіла Олена, намагаючись не затинатися.
— Уцілів. Гарна модель, — сказав він, подаючи їй телефон.

Вона ледь усміхнулась. І все ж, у його очах — теплих, майже карих — відчувалась якась уважність. Не поверхнева цікавість, а щось інше, глибше.
Може, він просто чемний, — подумала вона.

— Дякую ще раз, — кивнула Олена й одразу відвернулася, щоб не виглядати дурнувато.

А він залишився стояти кілька секунд. Стримана, ввічлива. Не така, як інші, що вже б давно почали загравати.
У ній було щось… справжнє. І водночас закрите, наче книга, яку не просто відкрити.

Марина повернулася якраз у момент, коли Максим кинув останній погляд на Олену.
— Лєно, хто це був? — поцікавилась вона.
— Просто чоловік, який врятував мій телефон.
— Гарний “просто чоловік”. І, схоже, дивився не лише на телефон.

Олена скривилася:
— Перестань. Не всі чоловіки — твій тип пригоди.

Марина підморгнула:
— Ну, може, твій.

---

За кілька хвилин вони стояли біля карти міста.
— Наш готель має бути десь тут, — Олена показала на екран. — Але навігатор показує “за 25 кілометрів”.
— То ми взагалі не там, де треба?
— Взагалі.

Марина потерла скроні.
— Гаразд, не панікуємо. У мене є чарівна фраза: “Ми розберемось”.

У цей момент позаду пролунав знайомий голос:
— Якщо ви шукаєте “Сонячний берег”, то він у зовсім іншому кінці.

Обернувшись, Олена побачила Максима. Тепер він стояв ближче, і вона змогла роздивитись його краще.
Високий, підтягнутий, засмаглий. Але не це привернуло її увагу — а його погляд.
Упевнений, але без нахабства.

— Ви знаєте дорогу? — спитала Марина.
— Знаю, — відповів він спокійно. — Сам туди їду.

— О, чудово! — Марина одразу ожила. — Підкинете нас? Ми ненадовго.
— Маринко, — прошепотіла Олена, — ми ж не знаємо його!
— А виглядає він цілком безпечним. У крайньому разі — я з ним впораюсь, — відмахнулась подруга.

Максим усміхнувся куточком губ. Цікаві вони, ці дві жінки. Одна — командир, інша — тиха, але в її очах вогонь, який вона ховає.

— Сідайте, — сказав він коротко.

---

У машині Марина одразу почала розпитувати, чим він займається, чи часто подорожує.
Олена мовчала, дивлячись у вікно. Їй не хотілося, щоб він подумав, ніби вона зацікавлена.
І все ж — десь усередині було дивне відчуття. Його голос, глибокий і рівний, відлунював десь під серцем.

Напевно, просто приємний тембр, — намагалася себе переконати.
А Максим, кидаючи погляди у дзеркало заднього виду, ловив її короткі зорові дотики.
Вона уникала зустрічі очима, і саме це його зачаровувало.

Зазвичай жінки намагаються привернути увагу. Ця — ні. І саме тому хочеться знати, що у неї за історія.

---

Коли вони приїхали, він допоміг із валізами, навіть не чекаючи подяки.
— Ми вам дуже вдячні, — сказала Олена.
— Не варто, — відповів Максим. — Я просто їхав у цей напрямок.

Марина усміхнулась:
— Якщо ще десь заблукаємо — будемо знати, до кого звертатись.

— Головне, не робіть із цього звичку, — жартома сказав він і пішов.

Олена дивилась йому вслід. Його хода була впевненою, трохи повільною — так ходять чоловіки, які нічого не доводять.

Марина торкнула її ліктя:
— Сподіваюся, ти помітила, як він на тебе дивився?
— Не вигадуй.
— Я ніколи не вигадую. Я просто бачу трохи більше, ніж ти.

Олена лише зітхнула.
Але він і справді дивився... по-особливому.