Розділ 1. Невдала відпустка

— Олено, ти або збираєш валізу, або я сама тобі її складу, — рішуче сказала Марина, стоячи у дверях кімнати.
Її коротке руде волосся блищало на сонці, а очі — як завжди — випромінювали впевненість. Коли вона щось вирішувала, сперечатися було марно.

— Марин, я просто не бачу сенсу… — почала Олена, сидячи на краю ліжка, обійнявши коліна. — Усі ці подорожі… море, ресторани… кому це потрібно?

— Тобі, дорогенька. Бо якщо ти ще тиждень так посидиш, я викличу екзорциста, — засміялася Марина. — Ми їдемо відпочивати. І крапка.

Олена підвела погляд. У дзеркалі відбилася втомлена, але все ще мила жінка з блакитними очима. Ті очі колись світилися вірою в добро, тепер — лише тихим смутком.
Вона доторкнулася до пасма волосся й мимоволі згадала, як колись її чоловік говорив:
“Ти гарна… якщо схуднеш.”
Ця фраза в’їлася в пам’ять, як пляма, що не змивається.

Після розлучення минув майже рік. Робота у спеціальній школі стала її всесвітом — діти з особливими потребами заповнили порожнечу, яку залишили дорослі. Вона віддавала їм серце, але забула, як жити для себе.

— Ти ж учиш дітей, що не можна здаватися, — підморгнула Марина, — а сама перетворилася на сумну квітку в горщику.
— Ти — моя совість із голосом тренера, — усміхнулася Олена.
— І виглядаю краще, — хмикнула Марина, кидаючи у валізу сукню з квітами. — Ця — твоя. Надінь, коли будемо вечеряти.
— Вона… надто відверта.
— Саме тому!

Через кілька годин вони вже сиділи в автобусі, що мчав трасою повз поля соняшників.
Марина, як завжди, говорила з усіма — від водія до сусідки в другому ряду. Олена дивилася у вікно, де сонце тануло над дорогою. Десь там, за поворотом, чекало чуже місто, нові запахи, нові обличчя. І, можливо, щось більше.

— Уяви, — сказала Марина, перериваючи тишу, — ми приїдемо, візьмемо келих вина, підемо гуляти біля моря…
— Ти так говориш, ніби все життя — кіно.
— А хіба ні? Просто ти давно не головна героїня.

Їхня подорож починалася з усмішок, але закінчилася трохи інакше.