РОЗДІЛ 1

1999 рік. Рівне.

Він намагався знову з нею говорити, але по її очам було надто гарно видно, що вона боїться. Вона боялася не завжди, але саме сьогодні зрозуміла, що має відкрити йому свої почуття. Її звали Христина, його – Тимофій, але друзі звали – Тоха. Вони познайомились три тижні тому. Їх познайомили друзі. Тоху запросив до себе друг, з яким разом навчалися в одній школі і були ще тими бешкетниками. А Христину запросила подружка, Карина.

Аж раптом, цебто сьогодні, Тоха і Христина вирішили на дружбі не зупинятися і піти далі. Все до цього йшло.

І ось, він намагається з нею поговорити, обидва затиснуті в чіпкі клешні страху. Тимофій запропонував їй присісти на лавку. Вони сіли. Дивлячись один на одного, кожен думав з чого почати. Побоювались результату, так само, як чекати результат виборів президента. Мовчали, наче риби в воді. Аж раптом, Тоха видихнув і почав, дивлячись на її сукню та погляд, повний ніжності та страху.

– Христино, ми вже з тобою зустрічаємось три тижні. Я до тебе звик, як звик до того, що мене під час розмов з колекторами починає вводити в ступор і я не знаю, що їм сказати.

Вона посміялася і раптом знову затихла.

– Кожного вечора, коли я намагаюся лягти спати, мене не покидає думка: чому ти, така красива, кучерява дівчина, шатенка, і не маєш хлопця. А також думаю за те, як ти там. Це саме тому я тобі і пишу кожного вечора і питаю про все...

З погляду Христини, Тоха вмить почав розуміти, що робить не надто добре. Він починає затягувати цей процес. Поглянувши на годинник, він повертається:

– Ми зустрічаємося уже три тижні поспіль і я дуже хочу тобі зізнатися… я тебе – люблю.

– Тоха, ми зустрічаємося вже три тижні поспіль, і я тобі хочу зізнатися… я іще в житті ніколи не зустрічала такого хлопця, як ти. Це складно пояснити, але… я – тебе люблю.

У Тохи потекла сльоза і він протягнув їй каблучку.

– Це тобі! Христина Александрова, ти вийдеш за мене?

Він став на одне коліно.

Дівчина посміхнулася, тихо кивнула і вони обидва ще пів години сиділи і ревіли, а ж раптом:

– Можна я тебе поцілую? – запитав хлопець.

– Який же ти все ж таки..., – почала говорити дівчина і сама вп`ялася губами до його губ. Він відчував на смак її помаду з ароматом полуниці.

Він так давно цього хотів. Тоха мріяв про цей поцілунок, він жадав його так, як можна тільки жадати повітря, якщо ти хвора людина і лежиш на лікарняному ліжко і не приходиш до тями, тому що тобі вже скоро прийде капець. Час-від-часу, Тоха навіть не міг заплющити нормально очей, щоби раптом не побачити Христину коло себе. Такою сексуальною та на-пів-оголеною. Дивне бажання.

Але життєве. І воно збулося.

Раптом, усе ще цілуючись, Тоха почув дивне клацання. Він не хотів звертати на це уваги, але щось все ж таки було у тому клацанні. Щось сильно йому знайоме ще з дитинства. Хвилину подумавши, він пригадав звідки знає цей звук. Чому він йому знайомий. Колись давно, коли йому було років вісім, його батько часто ходив на полювання і брав з собою сина. По дорозі, батько його вчив грамоті, навіть вчив стріляти. Ось саме цей звук він чув.

Це був звук зарядки тяжкої за габаритами зброї.

Він відчув напругу. Таку ж саму, яку відчував тоді, коли він вперше побачив на власні очі ведмедя. Коли тримав в руках гвинтівку і прицілювався в нього. В звіра, котрий був голодний і безпощадний. Він відчував напругу та страх, тому що звір у будь-який момент міг підійти все ближче і ближче, щоби схопити і з`їсти.

Але Тоха про це забув. Він насолоджувався поцілунком.

«Перезарядка!»

Губи липкі од пристрасті.

«Приціл!»

Поцілунок, який він запам`ятає на все життя.

«Останні секунди!»

Прицмокування перебиває звук

(постріл)

летючої кулі. Ще секунда, і вони на землі, як пара лежать собі на траві, цілуються (певне), з даху будинку звучить сміх людини, котра зробила це все навмисно. Людина ступає чоботами по багнюці, несучи в руках футляр зі зброєю і, сміючись, за цим всім спостерігає. Помітивши, що хтось з жертв поворухнувся, людина почекала поки тіло абсолютно остигне, а тоді дістав з сумки фотоапарат і зробив знімок на пам`ять.

– Невже це знову коїться зі мною?

Тихо опускається на коліна, бере Христину за плече. Губи залишилися в робочій фазі поцілунку. Вони обоє померли. Один патрон. Один патрон в дві голови. В дві душі, розбиті сотнями дір своєї незрозумілої, якоїсь невід`ємної частини буття. В дві проблеми людства. Люди – ракова клітина. А убивство – це спосіб врятувати хоча б частину людства.

– Чому це знову зі мною, – повторила людина захриплим голосом, в якому ніяк не можна було розчути щось-бо хороше. Там було щось погане. Там був гнів. Гнів, накопичений за роки життя.

Діставши ніж, він починає залишати на жертві слід.

Штрих – крапля крові.

Штрих – і це все вже немає ніякого значення.