Епілог

Автовокзал було людно, але у вбиральні було відносно тихо. Смерділо хлоркою, туалетами і безвихіддю. 

Марія затримала дихання.

Вона стояла перед брудним дзеркалом, у яке в’ївся наліт часу. Вона дивилася на своє відображення і востаннє бачила її — красиву, доглянуту жінку, талановитого кардіохірурга, кохану мільйонера.

Жінку, у якої було все.

Марія глибоко вдихнула і дістала з сумки ножиці. Рука не тремтіла. Вона рішуче схопила пасмо свого розкішного волосся — того самого, яке так любив перебирати пальцями Ростислав, — і стиснула леза.

Чик. 

Пасмо впало в раковину, згорнувшись, як мертва змія. 

Чик. Чик.

Вона стригла нещадно, хаотично, зрізаючи разом із волоссям спогади, дотики, своє минуле. Коли з каре було покінчено, вона дістала пачку найдешевшої фарби для волосся, купленої в підземному переході.

"Вогняний мідний". Вона нанесла їдку суміш прямо руками, не дбаючи про шкіру. Аміак виїдав очі, але вона навіть не поморщилася.

Через годину з вбиральні вийшла зовсім інша жінка. Жорсткіша. Старша на вигляд. З коротким, нерівно обстриженим рудим волоссям, яке робило її риси обличчя гострими, майже хижими. 

Вона підійшла до сміттєвої урни біля входу. Дістала бейджик із клініки, який все ще був в її сумочці з того самого днч, на фото усміхалася та, інша Марія. Секунда вагань — і речі полетіли в купу сміття.

— Прощавай, — прошепотіла вона.

Вона не наважилася скористатися новими документами від Мельниченка і летіти за кордон. Її параноя шепотіла, що це пастка. Що прокурор, розлючений її відмовою свідчити, міг анулювати паспорт, і її затримають на першому ж контролі.

Тому вона обрала інший шлях. У кишені дешевої куртки лежав квиток на автобус. Не до Варшави чи Берліна, а в глухе, забуте богом село з трьома вуличками на півдні країни, де колись доживала свого віку її бабуся.

Там стояв похилений будинок, про який ніхто не памʼятав. Там не було камер, не було поліції, і, вона сподівалася, що люди Громова туди не доберуться.

Марія натягнула капюшон на очі, стиснула ручку єдиної спортивної сумки і вийшла в залу очікування. Вона намагалася стати невидимою, злитися із сірою масою втомлених людей. Вона сіла в кутку, чекаючи на свій рейс, і випадково підвела погляд на великий екран телевізора, що висів під стелею.

Йшов випуск термінових новин. Червоний рядок біг внизу екрана, наче пульс. 

"Сьогодні в тюремній лікарні померла Наталя Громова, фігурантка гучної справи про незаконний продаж зброї та..."

Марія завмерла. Весь шум вокзалу — оголошення диспетчера, плач дітей, розмови — усе зникло, вимкнулося, наче хтось натиснув кнопку "Mute". У голові дзвеніла тиша. Вона померла. Наталя померла.

Марія відчула, як холод сковує нутрощі. Це була не просто смерть пацієнта. Це був вирок. Вона знала: якби вона погодилася, якби провела операцію тієї ночі... ця жінка була б жива.

Кадр на екрані змінився. Показували двір слідчого ізолятора. Група спецпризначенців у масках виводила Ростислава до автозака.

Він ішов повільно, не опускаючи голови. Спалахи камер сліпили очі. Репортери, перекрикуючи одне одного, тицяли мікрофони через оточення:

— Ростиславе! Як ви прокоментуєте смерть дружини?!

— Ви визнаєте провину?!

— Ви знаєте, що вчора померла ваша дружина?

Він зупинився на одну коротку мить. Повільно підняв голову і подивився прямо в об'єктив камери. Його обличчя було страшним у своєму спокої. Змарніле, жорстке, ніби висічене з каменю. Але очі... Його погляд був порожнім і чорним, як безодня. У ньому не було болю втрати. У ньому була лише холодна, концентрована ненависть.

Марії здалося, що він дивиться не в камеру. Він дивився прямо на неї. Крізь екран, крізь кілометри відстан. Він бачив її наскрізь. Цей погляд обіцяв не просто смерть. Він обіцяв пекло.

Вона зрозуміла: тепер їй немає прощення. Мости не просто спалені — вони підірвані разом із фундаментом.

Тепер це кровна помста. І він не зупиниться, поки не знайде її.

— Шановні пасажири, оголошується посадка на рейс... — пролунав  голос диктора, повертаючи її в реальність.

Марія здригнулася. Вона підвелася, інстинктивно поклавши долоню на низ живота, закриваючи його від екрана, від погляду Ростислава, від усього жорстокого світу. Там, усередині, билося маленьке серце.

Його серце.

— Я про тебе потурбуюся, — прошепотіла вона ледь чутно ненародженому малюкові. — Я нікому не дам тебе скривдити. Навіть якщо мені доведеться бігти все життя.

Вона відвернулася від екрана, підхопила сумку і пішла до виходу на платформу. Двері автоматично розчинилися, впускаючи холодне нічне повітря. Марія зробила крок у темряву, розчиняючись у натовпі, стаючи тінню, якої ніколи не існувало.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

Друзі, на цьому закінчуємо першу частину книги.