Глава 66

Минуло два тижні. Чотирнадцять довгих, сірих днів, що злилися в одну суцільну пляму очікування.

Марію перевезли на конспіративну квартиру на околиці міста — стару «хрущовку» з запиленими жалюзі, крізь які ледь пробивалося сонце.

Це місце разюче відрізнялося від розкішного пентхауса Громова, і зараз воно здавалося Марії кліткою.

Їй заборонили виходити, користуватися інтернетом і дзвонити. Єдиним вікном у світ для неї був телевізор.

Вона годинами сиділа перед екраном, обхопивши коліна руками. Усі новини сурмили про гучне затримання.

"Відомий бізнесмен Ростислав Громов підозрюється в організації міжнародного каналу торгівлі органами та зброєю..." 

На екрані миготіли кадри: спецпризначенці виводять його з будівлі. На руках — кайданки. Обличчя кам'яне, погляд спрямований у нікуди. Він не опирався, не кричав. Виглядав як хижак, який потрапив у капкан, але ще не здався.

Щоразу, бачачи ці кадри, Марія мимоволі торкалася свого живота. Там, усередині, зароджувалося нове життя — частина його, яку вона вкрала собі.

Сьогодні був вирішальний день. Її привезли до прокуратури для підписання фінальних протоколів допиту. Після цього, згідно з планом, їй мали видати нові документи, квиток на літак і вивезти з країни назавжди.

Кабінет Мельниченка був таким же незатишним, як і її тимчасове сховище. Прокурор виглядав втомленим, але задоволеним. Він розклав перед нею папери.

— Ну що, Маріє Олександрівно, фінішна пряма. Підписуйте тут і тут. Суд призначено через три дні. Ваші свідчення — це цвях у кришку його труни.

Марія дивилася на ручку, що лежала перед нею. Потім підвела погляд на прокурора. У її очах більше не було страху, лише дивна, тиха впертість.

— Я не підпишу це, — промовила вона. — І я відмовляюся давати будь-які свідчення в суді. Я не буду виступати проти Ростислава.

— Ви що, жартуєте зі мною? — голос Мельниченка зірвався на крик. Він вдарив долонею по столу так, що підскочила лампа.

Мельниченко почервонів від люті. Він підійшов до неї впритул, нависаючи, як коршун.

— Ви хоч розумієте, що ви робите? Ми вже пред'явили йому попередні звинувачення. Але все це тримається на вашому свідченні! Ви — єдина, хто може підтвердити факт підготовки до нелегальної трансплантації. Якщо ми втратимо ключового свідка, тобто вас, все, над чим ми працювали місяцями, зійде під три чорти! Адвокати Громова рознесуть справу в пух і прах!

Марія нервово смикнула край свого светра, намотуючи нитку на палець. Її колотило, але вона змусила себе говорити рівно:

— Я не знаю нічого про кримінальні справи Ростислава Громова. Так, я була його коханкою. І так, він попросив мене приїхати і поглянути на пацієнтку, свою родичку. Але більше він нічого не просив. Я не бачила ніякого серця, не чула про вбивства та зброю. Я просто лікар, який приїхав на виклик.

— Брехня! — гаркнув прокурор. 

— Я була налякана і могла неправильно зрозуміти ситуацію, — відрізала Марія, дивлячись йому прямо в вічі. — У суді я скажу саме це.

— Яка ж ви наївна. Громов все одно сяде. Не за органи, так за міжнародну торгівлю зброєю. Ми занадто довго і глибоко копали під нього, там доказова база залізна і без ваших сліз. Він не вийде, Маріє. Але я хотів, щоб він відповів за все і сів на довго.  

Мельниченко відійшов до вікна, схопився за голову, а потім різко розвернувся. Він був на межі. Усі його кар'єрні амбіції, всі зірки на погонах зараз розсипалися через сентиментальність однієї жінки.

Він спробував зайти з іншого боку.

— Ви думаєте, якщо нічого нам не розповісте, то зможете повернутися до нього? Думаєте, вам нічого не буде? — його голос став вкрадливим і отруйним. — Що він вас пробачить? Назад прийме? Оцінить вашу шляхетність?

Марія здригнулася, але промовчала.

— Маріє, зрозумійте нарешті! — майже прошипів він. — Для нього ви — зрадниця. Ви зірвали операцію його дружини. Ви навели на нього правоохоронні органи. Йому байдуже, що ви скажете в суді. Він уб'є вас! У прямому сенсі! Він уже шукає вас. Мої інформатори кажуть, що він підняв усе місто, навіть сидячи в СІЗО.

Марія з силою потягнула край светра.

— Я ні про що таке не думаю, — видавила вона, ховаючи очі. — Я просто... не буду давати неправдивих свідчень. 

Мельниченко довго дивився на неї. У його погляді читалося презирство змішане з розчаруванням. Він зрозумів: вона безнадійна. 

— Прекрасно, — холодно кинув він. — Тоді справляйтеся самі.

— Що? — Марія розгублено підняла голову.

— За програмою захисту свідків ви не підете. Ми захищаємо свідків, Маріє Олександрівно. А ви тепер — ніхто. Стороння особа. Ми не будемо витрачати бюджетні кошти на порятунок жінки, яка покриває злочинця.

Він вказав рукою на двері.

— Громов, може, і викрутиться в суді по справі торгівлі органами на чорному ринку і незаконної трансплантації завдяки вам. Але за зброю він отримає своє. А ось його люди... його брати... вони не залишать вас у спокої.  Особливо якщо Наталя помре без цієї операції — а вона помре, вірте мені. Свого чоловіка вона не здала, каже, що він уявлення не мав, чим займається її сімʼя. — Мельниченко зробив паузу, щоб ці слова дійшли до свідомості Марії. — Вони вважатимуть вас  винною у її смерті. Вони розірвуть вас на шматки.