Глава 65

Усі її речі були на місці. Шуби, сукні, брендові сумки, косметика у ванній. Навіть її улюблений парфум стояв на поличці. Ніщо не вказувало на те, що вона збиралася тікати. Жодна жінка не йде добровільно, залишаючи все своє життя за спиною. Це лише підтверджувало його теорію: її забрали. Силою. Швидко. Вона не встигла навіть зібратися.

Ростислава накрив напад неконтрольованої агресії та відчаю.

— Де ж ти?! — загарчав він, рвонувши на себе шухляду комода.

Вміст посипався на підлогу: мереживна білизна, шовкові піжами, які він так любив з неї знімати. Він почав перебирати це все руками, шукаючи хоч щось — записку, слід боротьби, знак.

Він витрушував шкатулки з прикрасами — діаманти та золото сипалися на паркет дзвінким дощем, але йому було байдуже. Там було все. Навіть той браслет, що він подарував їй нещодавно. Вона не взяла нічого.

Він важко дихав, стоячи посеред розгромленої спальні. Його погляд упав на білий махровий халат, який випав разом з іншими речами з нижньої полиці. Він часто бачив її в ньому вранці, коли вона пила каву. Ростислав хотів відштовхнути його ногою, але помітив, що з кишені щось стирчить. Чорний куточок.

Він повільно нахилився і витягнув маленький прямокутник цупкого паперу. Перевернув його. І в цю мить усе всередині нього похололо. Світ завмер. Звуки міста за вікном зникли. На білому картоні чорними літерами було вибито прізвище.

Він знав, хто це. Мельниченко. Прокурор, який не один рік рив під нього землю. Людина, яка зробила метою свого життя посадити Громова. Той, кого Ростислав вважав своїм особистим ворогом номер один.

Ростислав дивився на візитку, і пазл у його голові складався зі страшним скреготом. Це не було викрадення. Марії не було в списках затриманих не тому, що вона не встигла. А тому, що вона була з ними. З Мельниченком.

Спогади пронеслися перед очима, як кадри кіноплівки, що плавиться у вогні.

Її раптовий продаж машини — вона збирала готівку. Її запитання про місце операції вчора вночі — вона вивідувала координати. Її "нервозність" і слова про кохання — це була гра. Та ніч... їхня остання ніч. Вона прощалася. Вона знала, що відправляє його на забій, і дозволяла йому цілувати себе. Вона стогнала в його обіймах, знаючи, що через добу здасть його мусорам.

— Тварюка... — видихнув він. Голос звучав чужо, глухо, наче з пекла.

Візитка в його руці зім'ялася. Біль, який він відчував хвилину тому, думаючи, що вона в небезпеці, миттєво випарувався. Його місце зайняла лють. Чорна, холодна, абсолютна лють, яка заповнила кожну клітину його тіла. Вона не просто зрадила його. Вона розтоптала його довіру. Вона використала його любов, щоб знищити його.

Ростислав підняв голову і подивився у своє відображення в дзеркалі шафи. Його очі потемніли, ставши майже чорними. Він розсміявся. Це був страшний, уривчастий сміх.

Він з силою жбурнув зім'яту візитку в стіну.

— Я знайду тебе, — промовив він тихо, карбуючи кожне слово, як вирок. — Хоч з-під землі, хоч на краю світу. Ти думала, я тебе кохаю? О ні, люба... Тепер я живу тільки для того, щоб подивитися тобі в очі востаннє.

Він стиснув кулаки так, що хруснули суглоби.

— Я скручу тобі твою красиву шию, Маріє, — пообіцяв він порожній кімнаті. — Власноруч. І ти благатимеш мене про смерть.

Він розвернувся і вийшов із кімнати, переступаючи через розкидані речі. Більше в ньому не було ні паніки, ні страху. Тепер у нього була мета. Полювання почалося.