Глава 64

— Тварюка!

Ростислав з усієї сили вдарив ногою по кавовому столику. Той із гуркотом перевернувся, полетівши шкереберть разом із кришталевою вазою, яка розлетілася на тисячі скалок. Вода розлилася по дорогому паркету, змішуючись із брудом від його взуття, але йому було байдуже.

Він метався по кімнаті  конспіративнї квартири, як поранений звір у клітці. У скронях стукала кров, заглушаючи навіть звук власного важкого дихання.

Йому пощастило. Диявольськи, неймовірно пощастило. Аварія на трасі. Якась фура перекрила дорогу за десять кілометрів до "Дому", утворивши мертвий затор.

Він затримався всього на двадцять хвилин. Всього двадцять клятих хвилин, які відокремили його від наручників. Спецназ не став чекати. Вони, мабуть, думали, що він уже всередині, або засікли рух у будинку. Штурм почався раніше.

Наташу забрали. Його хлопців, найкращу охорону, поклали обличчям у підлогу і вивезли. Операція зірвана. Серце, яке він діставав із таким трудом, тепер, напевно, лежить у контейнері як речовий доказ, а Наталя... Наталя помирає в тюремній лікарні або в камері СІЗО.

Але найгірше було не це. Ростислав схопився за голову, стискаючи волосся. Марія.

Спочатку, коли йому доповіли про штурм, він побачив на кадрах з дрона (який встигли підняти його люди перед захопленням) ту саму сіру машину. Її машину. Вона стояла біля входу. У той момент світ для нього звалився. Він був упевнений: її взяли разом з усіма.

Він звинувачував себе. Ненависть до себе була такою сильною, що він уже дістав телефон, готовий дзвонити своєму адвокату і домовлятися про здачу. Він був готовий піти до прокурора сам.

"Відпустіть її, — хотів сказати він. — Вона ні при чому. Я змусив її. Беріть мене, але дайте їй свободу".

Він обіцяв їй безпеку. Обіцяв, що з нею нічого не трапиться. І не вберіг.

Але пів години тому продзвенів дзвінок від його "людини" в прокуратурі. Ростислав слухав звіт, і його обличчя витягувалося. У списках затриманих були всі: Наталя, охоронці, анестезіолог, якого привезли окремо. Марії там не було. Ростислава поки що теж ніхто не здав, йому предʼявити нічого не могли. 

Він поклав слухавку і завмер.

— Вона не там, — пробурмотів він. — Вона не доїхала? Чи встигла втекти?

— Бос, — подав голос начальник служби безпеки, який стояв біля дверей. — Ви ж розумієте, що це означає.

Ростислав різко повернув до нього голову. Погляд його був страшним.

— Що?

— Її немає серед затриманих. Але штурм почався рівно в той час, коли вона мала приїхати.

Він зробив паузу, розуміючи, що зараз ризикує життям, але продовжив:

— Це вона, бос. Вона нас здала. Вона — щур.

Ростислав рвонув до нього. Удар був коротким і жорстоким. Начальник охорони відлетів до стіни, хапаючись за щелепу.

— Заткни пельку! — заревів Ростислав. — Не смій! Вона не могла! Ти чув мене?! Не могла!

Він важко дихав, нависаючи над підлеглим. Марія? Його Марія? Та, що тремтіла в його обіймах сьогодні вночі? Та, що продала машину, щоб врятувати якусь дитину? Та, що плакала, коли він був поранений? Ні. Це маячня. Це помилка.

— Вона просто не встигла доїхати, — гарячково шепотів він, намагаючись переконати самого себе. — Її перехопили. Або вона злякалася і втекла. Але вона не здавала мене. Здав хтось із ваших! Хтось із охорони!

Він не міг залишатися на місці. Невідомість вбивала його швидше за кулю.

— Машину! — гаркнув він. — Ми їдемо її шукати.

Вони летіли нічним містом, порушуючи всі правила. Першою точкою була клініка. Ростислав увірвався всередину, налякавши сонну дівчину на рецепції.

— Де вона? — запитав він, ледь стримуючись, щоб не схопити її за грудки. — Де Марія Олександрівна?

— Її... її немає, — пробелькотіла адміністраторка, відсахуючись. — Вона ще вдень пішла. Скасувала всі операції. Сказала, що в неї сімейні обставини...

"Скасувала всі операції". Холодний черв'як сумніву заворушився в грудях, але Ростислав розчавив його. "Вона готувалася до нашої операції. Вона звільнила час для Наташі. Все правильно".

Вони помчали до пентхауса. Ростислав влетів у квартиру, сподіваючись побачити її там — налякану, заплакану, таку, що чекає на його дзвінок.

— Машо! — покликав він, вмикаючи світло. Тиша. Ідеальна, мертва тиша. Речі лежали на своїх місцях. Її запах все ще витав у повітрі. Але господині не було.

Ростислав пройшов у спальню, заглянув у ванну. Порожньо. Він дістав телефон і почав набирати її номер.

"Абонент поза зоною досяжності".

Він опустив руку з телефоном, і вперше за цей божевільний вечір ним опанував справжній, липкий страх. Не злість, не розчарування, а панічний жах. Де вона? Що з нею сталося? Якщо вона не у поліції і не вдома... то де вона? Невже хтось інший дізнався про їхні плани і прибрав її як свідка?

— Знайдіть її, — прохрипів він своїм людям, стоячи посеред порожньої вітальні. — Переверніть усе місто. Знайдіть її, швидко!