Глава 63

Водій, поглянувши на неї у дзеркало заднього виду, коротко запитав:

— Усе добре?

Марія  кивнула, хоча всередині неї була порожнеча. Чоловік, що сидів поруч на задньому сидінні, простягнув їй тонку пластикову папку.

— Тут нові документи. Паспорт, квитки. Інструкції.

Вона взяла папку, але навіть не відкрила її. Поклала на коліна, як непотрібний вантаж. Яка різниця, як її тепер зватимуть, якщо вона більше не та, ким була?

Марія злякано здригнулася, коли її телефон раптом ожив, розрізавши тишу салону різким дзвінком. Перша думка — Ростислав. Серце зупинилося. Невже він здогадався? Але на екрані висвітилося ім'я «Оксана».

Робота.

Їй варто було б вимкнути телефон і викинути його у вікно прямо зараз. Вона ще вчора скинула все важливе на флешку, включно з тими нечисленними фото з Ростиславом, які тепер стануть лише доказами в кримінальній справі.

Але палець сам потягнувся до зеленої кнопки. Раптом щось термінове? Раптом питання по її пацієнтам, яких вона покинула напризволяще? Це був останній шанс проявити турботу як лікар.

— Алло? — тихо промовила вона. — Машо, вибач, що турбую, — защебетала Оксана. — Тут результати медкомісії прийшли. 

Точно. Вони кілька днів тому всім відділенням проходили плановий огляд. Марія зовсім забула про це. У світлі останніх подій аналізи крові та флюорографія здавалися чимось із минулого життя, яке їй більше не знадобиться.

— Так, медкомісія, точно, — втомлено відповіла вона. — Оксано, ти можеш для мене дещо зробити?

— Звісно, Маріє Олександрівно. Що саме?

— У моєму столі, у верхній шухляді, лежить заява на звільнення. Віднеси її, будь ласка, головному лікарю.

На тому кінці запала тиша. А потім голос Оксани змінився, ставши змовницьким і теплим:

— Я зрозуміла... Це через вагітність, так? Вирішили поберегтися?

— Що? — прошепотіла вона, не вірячи своїм вухам. — Про що ти?

— Ну я ж кажу, мені результати медкомісії прийшли, — трохи винувато пояснила Оксана. — Вибач, твої папери були зверху, я випадково глянула... Там аналізи. Ти, судячи з усього, вагітна, Машо. 

Марія змерзла від жаху. Холод прокотився по хребту, паралізуючи кінцівки. Цього не може бути. Це якась помилка.

— Я... я передзвоню тобі, — сказала вона сівшим голосом,  і телефон вислизнув із ослаблих пальців на сидіння.

Господи Боже, як же так? Це що виходить... вона носить його дитину? Дитину чоловіка, якого вона щойно, власними руками, відправила на вірну смерть або довічне ув'язнення? Вона вирішила посадити батька власної дитини за ґрати?

Перед очима промайнуло обличчя Ростислава. 

Паніка накрила її гарячою, задушливою хвилею.

— Зупиніть машину! — закричала вона несамовито. — Я передумала! Зупиніть!

Водій навіть не озирнувся, продовжуючи тримати швидкість.

— Зупиніть, я сказала! — Марія рвонулася до дверної ручки, але вона була заблокована.

Їй треба просто зараз вийти. Подзвонити йому. Розповісти, яка вона дурепа. Попередити. Нехай він тікає! Нехай забирає Наталю, нехай робить що хоче, тільки не їде в той "Дім"! Вона не може дозволити, щоб батька її дитини вбили спецпризначенці!

— Відчиніть! Мені треба подзвонити!

Вона почала бити кулаками у скло, істерично схлипуючи. Чоловік, що сидів поруч, діяв миттєво. Він різко, професійно скрутив їй руку, притискаючи до сидіння.

— Сидіти тихо! — гаркнув він. — Операція почалася. Назад дороги немає. Заспокойся!

— Ви не розумієте! — кричала вона, звиваючись від болю і розмазуючи сльози по обличчю. — Пустіть мене!

Але хватка на її руці лише посилилася. Машина неслася вперед, віддаляючи її від Ростислава з кожною секундою. А в голові билася одна-єдина, страшна думка: "Що ж я, чорт забирай, накоїла?"