Глава 61

Вона не встигла ще сісти в машину, як у руці завібрував телефон. На екрані висвітилося ім'я, від якого серце болісно стиснулося: Ростислав.

Марія завмерла з ключем у руці. Вона розуміла: якщо почує його голос, то може зірватися. Розплакатися, закричати, все скасувати. Але так само чітко розуміла інше — якщо не відповість зараз, він може щось запідозрити. Він знає, що вона вже біля машини. Він контролює кожен крок.

Вона зробила глибокий вдих, намагаючись стабілізувати дихання.

— Так? — відповіла вона тихо, відчиняючи дверцята і сідаючи в салон чужого  автомобіля.

— Усе добре? — його голос у слухавці звучав неголосно і хрипло. У ньому не було звичної владності, тільки турбота і напруга.

Марія зачинила двері, відрізаючи себе від шуму парковки.

— Так, — збрехала вона. — Просто трохи хвилююся. Ну знаєш, не щодня таке робиш.

Вона спробувала посміхнутися своєму відображенню в дзеркалі заднього виду, але вийшла лише жалюгідна гримаса.

— Не хвилюйся, — м'яко промовив Ростислав. — Все пройде добре. Мої люди подбали про безпеку місця, там усе стерильно і закрито від сторонніх очей. А ти чудовий професіонал, Маріє. Ти впораєшся. Я в тобі не сумніваюся.

Його віра в неї різала без ножа.

— Так, усе буде добре, — повторила вона, як мантру, і повернула ключ запалювання. Двигун ожив із тихим буркотінням.

Запала коротка пауза. Було чути лише їхнє дихання в телефонній трубці.

— Давай, як це все закінчиться, поїдемо у відпустку? — раптом запропонував він, і голос його потеплішав. — На місяць, мінімум. Вимкнемо телефони, забудемо про бізнес, про клініку. Тільки ти і я. Як тобі?

Марія потягнулася тремтячою рукою до екрана навігатора. Палець завис над збереженою точкою під назвою «ДІМ». Як же іронічно. Він назвав місце злочину домом.

— Так, — прошепотіла вона, натискаючи на кнопку маршруту. — Це було б чудово, Ростиславе.

Вона відчула, як у грудях розповзлася ядуча, чорна гіркота. Усе тіло скувало кригою. Їй шалено, до болю в скронях, хотілося заплакати. Закричати йому: "Тікай! Кидай усе і тікай, бо я тебе здала!".

Це була їхня остання розмова. Вона знала це з абсолютною ясністю. Більше не буде "доброго ранку", не буде планів на вечерю, не буде відпустки. Через годину він буде заарештований, а вона — зламана.

Їй хотілося знову і знову слухати його голос, вбирати кожну інтонацію, щоб зберегти це в пам'яті на ті довгі, порожні роки, що чекали попереду. Але вона не могла ризикувати.

— Я виїжджаю, — сказала вона, пересилюючи себе. — До зустрічі.

— Чекаю, кохана.

Вона натиснула "відбій" першою, щоб він не почув, як із горла вирвався приглушений схлип.