Глава 60

Тишу ординаторської розрізав короткий звук вхідного повідомлення. Марія здригнулася всім тілом, наче від удару струмом.

Вона повільно взяла телефон, знаючи, що саме там побачить. Екран світився холодним світлом:

«Їдь у "СітіМолл". Підземний паркінг, сектор В, місце 104. Сірий седан, номери  6546. Ключі під переднім колесом. Не бійся, всі камери на паркінгу сьогодні не працюють. Чекаю».

Марія відклала телефон, відчуваючи, як її починає бити нервове тремтіння. Зуби цокотіли, а руки трусилися так, що вона не могла стулити пальці в кулак. Вона зрозуміла: пора.

Їй раптом нестерпно захотілося втекти. Просто підвестися, вийти через чорний хід, викинути телефони в найближчу урну і зникнути.

Сховатися від усіх — від вимогливого прокурора з його "свідченнями", від Ростислава з його злочинним коханням, від самої себе.

У голові майнула темна  думка, якої вона злякалася: "А навіщо я це роблю? Нехай усе буде, як буде. Нехай я не приїду. Нехай операція зірветься. Нехай Наталя просто помре... І тоді Ростислав назавжди залишиться моїм. Не буде дружини, не буде криміналу, не буде перешкод. Він посумує і прийде до мене".

Ця думка була спокусливою і страшною водночас. Вона на мить уявила це майбутнє, але одразу ж відігнала ману. Не можна давати слабину. Якщо вона не приїде, Ростислав знайде іншого хірурга. Або Наталя помре, і він ніколи їй цього не пробачить, а прокурор посадить її за співучасть у приховуванні злочинця. Шляху назад не було.

Марія глибоко вдихнула і дістала з сумочки інший телефон — простенький кнопковий апарат. Його доставили їй учора прямо в клініку кур'єрською службою, захованим у коробці з дорогими парфумами — подарунок від "таємного шанувальника".

Вона швидко набрала короткий текст: «Почалося. Сіті Молл, сірий седан 6546».

Відправила повідомлення, вимкнула телефон і кинула його на дно сумки.

Вона встала, поправила пальто і пішла на парковку до своєї машини.

Дорога до торгового центру минула як у тумані. Вона не пам'ятала світлофорів, не бачила перехожих. Вона перебувала в якомусь трансі, де існувала лише кінцева точка маршруту.

Марія заїхала в галасливий підземний паркінг, знайшла вільне місце в іншому секторі й заглушила двигун. Навколо кипіло життя: люди котили візки з продуктами, сміялися, грюкали дверима, сварилися через паркувальні місця. А вона сиділа у своїй капсулі тиші й не могла змусити себе відкрити двері. Сльози застигли в очах, розмиваючи картинку. Це було до біса важко. Вона прощалася зі своїм життям.

Її основний телефон знову пілікнув. Це був Ростислав. 

«Доїхала? Ми вже все підготували. У GPS машини вже вбиті координати, куди їхати, під назвою "ДІМ". Натисни і їдь за вказівниками. Кохаю».

Слово "Кохаю" в кінці повідомлення виглядало як насмішка. Марія зробила кілька глибоких, судомних вдихів, витираючи очі тильною стороною долоні.

— Зберися, ганчірко, — прошепотіла вона собі.

Вона покинула свою затишну, безпечну машину. Шум парковки вдарив по вухах. На негнучких, наче дерев'яних ногах вона пішла через ряди автомобілів, шукаючи потрібний сектор.

Ось він. Сірий, непримітний седан. Номерний знак 6546. Камери над ним дійсно дивилися вбік або не блимали червоними індикаторами. Вона нахилилася, намацала під брудним переднім колесом холодний метал ключів.