Глава 56

Ростислав чекав на Марію у вітальні. Коли в замку повернувся ключ, він мимовільно напружився.

Вона увійшла тихо, скинувши сумку на тумбу. Ростислав підійшов ззаду, м’яко обхопив її за талію і притиснувся щокою до її волосся.

— Втомилася? — прошепотів він, вдихаючи її запах.

Вона ледь помітно кивнула, вимучено посміхнулася через плече і почала знімати взуття.

— Дуже. Що в нас на вечерю? Я шалено голодна.

Ростислав уважно вдивився в її обличчя. Він вивчав кожну зморшку біля очей, кожен рух губ, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на фальш або приховані наміри. Але Марія була непроникною — лише втома та звичний спокій.

— Замовив твої улюблені морепродукти, — відповів він, проводячи її до столу.

Вони сіли навпроти один одного. Ростислав налив у кришталеві келихи біле вино. Марія зробила довгий ковток і відвела погляд на вікно. Сьогодні пішов перший сніг, і місто, приховане білою ковдрою, справді виглядало як у казці. Але всередині Ростислава казки не було — там випікало сумнівами.

Він не витримав. Поставив келих на стіл і запитав прямо:

— Ти продала машину?

Він помічив, як Марія здригнулася. Її рука з виделкою на мить завмерла. Вона повільно повернула до нього обличчя, зіщуливши очі, і в її погляді спалахнула іскра, схожа на обурення.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона, і в її голосі прозвучали істеричні нотки. — Ростиславе, ти що, стежиш за мною?

Він миттєво зрозумів, що проколовся. Прямота була його звичкою в бізнесі, але з Марією вона спрацювала проти нього. Він не хотів, щоб вона почувалася дичиною під прицілом.

— Машо, заспокойся, — він поспішив виправдатися, накриваючи її долоню своєю. — Ти ж знаєш, що в мене багато ворогів. Я не можу ризикувати тобою. Я наказав своїм людям наглядати за тобою здалеку, просто щоб ти була в безпеці. Мені доповіли про угоду.

Вона кивнула, ніби прийняла це пояснення, хоча в очах все ще трималася напруга. Потім вона важко зітхнула, опустила голову і заговорила тихим, винним голосом:

— Вибач, будь ласка... Я знаю, це був твій подарунок, і він дуже дорогий. Але хлопчику з мого відділення була потрібна термінова операція за кордоном. У нас немає потрібного обладнання для такого випадку. Він цілий рік у мене спостерігався, я до нього звикла... Його мати безробітна, батько вантажником працює. Я не змогла пройти повз, Ростиславе. Гроші були потрібні "на вчора", і я... вибач. Треба було спочатку тобі сказати.

Вона виглядала такою щирою у своєму смутку та нервовості, що Ростислав відчув, як крига всередині нього тане. Це була та сама Марія — самовіддана, емпатична, готова віддати останнє заради пацієнта. Саме за це він її й вибрав.

— Машо, дурненька, — він стиснув її пальці. — У цьому немає нічого страшного. Це лише залізо. Але наступного разу, будь ласка, не приймай таких кардинальних рішень сама. Ти могла просто попросити мене допомогти. У мене є гроші, і я б не відмовив.

Він зробив паузу, дивлячись на неї з ніжністю.

— Звісно, я не зміг би щотижня по дитині рятувати, але кілька дітей на рік — це не проблема, якщо потрібна негайна допомога. Тільки не продавай більше мої подарунки, добре? Я куплю тобі нову машину.

Марія ледь помітно кивнула і знову відвернулася до вікна, де сніг продовжував засипати місто.