Глава 48

Ростислав повільно обійшов стіл і наблизився до неї. Він рухався плавно, безшумно, наче хижак, що заганяє здобич у кут. Або як змій-спокусник, що пропонує заборонений плід. Він зупинився впритул, але не торкався її. Поки що.

— Маріє, — його голос став м'яким, майже гіпнотичним. — Забудь про протоколи. Забудь про бюрократію. Є життя, яке згасає. І є твої руки, які можуть його врятувати. Це єдине, що має значення.

— Це протизаконно! — вигукнула вона, відступаючи на крок. — Ти хоч розумієш, про що просиш? Це кримінал! Ти збираєшся купити серце на чорному ринку? У кого? У якихось відморозків, які вбили людину заради органів?

— Орган буде чистим, — спокійно перебив він. — Нікого не вбиватимуть. Це буде серце донора, який загинув у аварії. Просто ми... обійдемо паперову тяганину і перенаправимо логістику.

— "Перенаправимо логістику"? — Марія нервово розсміялася. — Ти так називаєш корупцію і злочин? А що, якщо щось трапиться під час операції? Це складна трансплантація! Може статися відторгнення, зупинка серця, кровотеча... Пацієнт може померти на столі! Хто за це відповідатиме? Я? Ти?

Ростислав узяв її за плечі, змушуючи дивитися йому в очі.

— Якщо щось піде не так — це будуть мої проблеми. Тобі нічого не загрожує. Я подбаю про все. Твоє завдання — просто зробити свою частину роботи.

Марія дивилася на нього, і раптом страшна, болюча здогадка пронизала її свідомість. Вона задихнулася від болю, що стиснув горло. Вона скинула його руки зі своїх плечей і подивилася на нього з сумішшю розпачу і злості. В її очах заблищали сльози.

— Ти через це зі мною? — запитала вона, і голос її зірвався на шепіт.

Ростислав завмер.

— Що?

— Ти весь цей час був зі мною заради цього моменту? — продовжила вона, і з кожним словом її голос ставав твердішим, наповнюючись гнівом. — Хотів завоювати мою прихильність? Втертися в довіру? Викликати в мене почуття, щоб маніпулювати мною? Щоб змусити зробити те, чого я не хочу?

Сльози покотилися по щоках, але вона не витирала їх.

— Ці квіти, Париж, машина з бантом... Це все був аванс? Плата за послуги хірурга? Я для тебе просто зручний інструмент, який ти вирішив привласнити?

Ростислав змінився в обличчі. Він рвучко притягнув її до себе, незважаючи на її опір, і міцно обійняв, зариваючись обличчям у її волосся.

— Ні! — гаряче прошепотів він. — Не смій так думати. Ніколи. Я кохаю тебе, чуєш? Ти — найкраще, що трапилося в моєму брудному житті.

Він почав покривати поцілунками її скроню, щоку, шию, намагаючись своєю ніжністю заглушити її сумніви.

— Так, мені потрібна твоя допомога. Але... Просто так склалося... Машо, зрозумій, ця операція дуже важлива. Критично важлива. Коли ми це зробимо... коли все закінчиться... нам уже нічого не заважатиме бути разом. Ми будемо вільні. Я обіцяю тобі.

Марія слухала його солодкі промови, відчувала його губи на своїй шкірі, але цього разу магія не діяла. Усередині все вимерло. Вона вперлася долонями йому в груди і відсторонилася, заглядаючи в його темні очі.

— Хто це, Ростиславе? — запитала вона прямо. — Хто ця людина, заради якої ти просиш мене ризикувати кар'єрою і свободою? Заради кого ти готовий піти на все?

Він дивився на неї мовчки. Довго. Важко.

— Я ж сказав, — нарешті відповів він, не кліпнувши оком. — Член сім'ї.

Це була  брехня. Марія все зрозуміла. Він не договорює. Він не хоче вимовляти слово "дружина", бо розуміє, що це стане кінцем. Це було боляче. Прикро до нудоти. Він справді її використовує. А вона, наївна дурепа, купилася на його солодкі промови, на подарунки, на відчуття безпеки. Вона дозволила собі повірити в казку, яка виявилася кримінальною хронікою.

Вона повільно видихнула і вивільнилася з його обіймів. Цього разу він не став її утримувати.

— Мені треба побути наодинці, — глухо сказала вона, відступаючи до дверей. — Мені треба подумати.

— Машо, не йди... — почав він, простягаючи до неї руку.

— Не треба, — вона виставила долоню вперед, зупиняючи його. — Не підходь. Я не хочу зараз тебе бачити.

Вона розвернулася і вийшла з кабінету, не озираючись. Пройшла крізь величезну, розкішну вітальню, яка тепер нагадувала золоту клітку, взяла свою сумку і ключі від машини.

Ліфт опустив її в підземний паркінг. Там, у тиші й прохолоді бетону, вона сіла у свій кросовер. Вона завела двигун. Руки тремтіли, але вона змусила себе зібратися. Вона забронювала номер у першому-ліпшому готелі по дорозі. Їй треба було втекти. Від нього. Від його брехні. І від вибору, який він змусив її робити.