Глава 47

Марія якраз вийшла з примірочно, направляючись до каси. Вона обрала три купальники: один суцільний, смарагдовий, що ідеально підкреслював очі, і два роздільних — чорний, зухвалий, і ніжно-блакитний.

Вони збиралися на Мальдіви. Це здавалося сном.

Вирватися з роботи їй вдалося всього на чотири дні, і вона вже передчувала цю відпустку. Білий пісок, океан, відсутність дзвінків і тільки вони вдвох. Розклад у клініці був настільки щільним, що ці чотири дні довелося буквально вигризати у завідувача, пообіцявши взяти всі нічні чергування після повернення.

Вона підійшла до каси, викладаючи покупки на прилавок, коли телефон у сумці завібрував. На екрані висвітилося ім'я Ростислава. Марія усміхнулася, приймаючи виклик, паралельно спостерігаючи, як дівчина-консультант починає сканувати бірки.

— Привіт! Ти не повіриш, я знайшла такий купальник, що ти збожеволієш... — почала вона весело.

— Ти вже звільнилася? — перебив її Ростислав. Його голос звучав сухо, жорстко і зовсім не так, як у людини, що мріє про відпустку. Жодної грайливості.

 Марія миттєво припинила усміхатися.

— Так, я вже не в клініці, заїхала дорогою в торговий центр, — відповіла вона, відчуваючи, як у грудях зароджується тривога. — Буду за хвилин тридцять удома. А що сталося?

— У мене є розмова, — коротко відповів він. — Серйозна. І не по телефону. Я чекаю на тебе.

Він поклав слухавку, навіть не попрощавшись. Марія повільно опустила телефон.

— З вас три сім тисяч п'ятсот, — щебетала дівчина на касі, простягаючи пакет із логотипом бренду.

Марія приклала картку до терміналу, забрала пакет і пішла до виходу. Радість від покупки випарувалася, ніби її й не було. У пакеті тепер лежали не квитки в рай, а просто шматки тканини. "Серйозна розмова". Ця фраза ніколи не віщувала нічого доброго.

Усю дорогу додому в голові крутилися думки. Що сталося? Що він хоче сказати?   

Через двадцять п'ять хвилин вона вже стояла біля дверей їхньої квартири. Руки тремтіли, коли вона відкривала замок.

— Ростиславе? — покликала вона з порога.

— Я в кабінеті, — долинув глухий голос.

Ростислав сидів у своєму шкіряному кріслі за масивним столом. Напружений. У його погляді не було звичної легкості та грайливості. Він виглядав втомленим, виснаженим, немов не спав кілька днів.

Він кивнув їй на крісло навпроти.

— Сідай.

Марія сіла на самий край. Вона була натягнута, як струна, готова порватися будь-якої миті. Ростислав мовчав. Він потер перенісся, заплющивши очі, ніби збираючись із думками або намагаючись вгамувати головний біль. Ця пауза була нестерпною.

Нарешті він підвів на неї очі. У них було стільки болю і дивної, лякаючої рішучості, що Марії стало холодно.

— Машо, — почав він тихо. — Зможеш для мене дещо зробити?

— Що? — її голос здригнувся.

Він подався вперед, спираючись ліктями на стіл.

— Пообіцяй, що допоможеш мені. Ти ж знаєш, яка ти мені дорога. Ти знаєш, що я зробив би для тебе все. Я б ніколи не попросив тебе про це, якби не було виходу. Якби була хоч якась інша можливість.

Серце Марії гупало десь у горлі. Це звучало як вступ до прощання. Або до злочину.

— Що відбувається, Ростиславе? — видихнула вона. — Не лякай мене.

— Ти зможеш провести операцію позачергово? — випалив він, пильно вдивляючись у її обличчя. — Є одна людина... їй дуже потрібне хірургічне втручання. Питання життя і смерті.

Марія завмерла. Час зупинився. У голові наче вдарив дзвін. Слова майора Мельниченка, які вона так старанно намагалася забути, спливли в пам'яті яскравими неоновими літерами. "Їй потрібна операція. Пересадка серця. Термінова". Це воно? Той самий момент? 

Вона відчула, як дрібне тремтіння охоплює все тіло, але інстинкт самозбереження змусив її чіплятися за останню надію, за "офіційну" версію.

— Я... я можу подивитися, коли в клініці вільна операційна, — заговорила вона швидко, плутано. — Ми можемо зрушити мій розклад. Я домовлюся із завідувачем, якщо це терміново, ми знайдемо вікно, щось придумаємо, оформимо через приймальне відділення...

Ростислав різко підняв руку, перериваючи її потік слів.

— Ні, Машо, - сказав він жорстко. - Річ у тім, що про операцію ніхто не повинен знати.

Марія відчула, як по спині пробіг холодок.

— Що ти маєш на увазі? — прошепотіла вона.

Ростислав встав, підійшов до вікна, дивлячись кудись у далечінь. Мовчав кілька секунд, потім обернувся до неї.

— Ця людина не може звернутися в клініку офіційно, — вимовив він повільно. — Є... причини. Тому мені потрібна твоя допомога.

Марія дивилася на Ростислава, і світ навколо хитнувся.

— Хто ця людина? — видавила вона.

Ростислав відвів погляд. Його щелепи були стиснуті так сильно, що ходили жовна.