Глава 45

Минула година, потім друга. Ростислав не повертався. Марія встигла прийняти душ, намагаючись змити з себе липкий страх, але це мало допомогло. Вона сиділа у вітальні, загорнувшись у плед, і дивилася на нічне місто. Вогні мегаполіса, які раніше здавалися їй чарівними, тепер виглядали холодними і байдужими.

Близько опівночі клацнув замок вхідних дверей. Марія здригнулася, серце миттєво підскочило до горла. Вона похапцем запроторила візитку Мельниченка глибоко в кишеню халата.

"Поводься природно, — наказала вона собі. — Ти нічого не знаєш. Ти просто втомилася. Ти рада його бачити".

Ростислав увійшов до вітальні. Він виглядав виснаженим. Сорочка розстебнута на дві верхні ґудзики, краватка звисала з кишені піджака, на обличчі — тінь глибокої втоми. Але, побачивши її, він усміхнувся — тією самою теплою, рідною усмішкою, від якої в неї зазвичай підкошувалися ноги. Сьогодні ж ноги підкосилися від страху.

— Привіт, рідна, — хрипко промовив він, підходячи до неї. — Вибач, що не писав. День був просто пекельним. Зв'язку майже не було.

Він нахилився, щоб поцілувати її. Марія на мить заклякла, борючись із бажанням відсахнутися, але змусила себе податися вперед. Його губи були теплими, знайомими. Він пахнув жувальную гумкою з ментолом, кавою і... здалося, чи в цьому букеті промайнув тонкий, ледь вловимий аромат жіночих парфумів? Чи це вже її параноя малює образи хворої дружини?

— Я хвилювалася, — тихо сказала вона.

Це була правда. Ростислав сів поруч на диван, притягуючи її до себе. Марія поклала голову йому на плече, напружено прислухаючись до його дихання.

— Усе як завжи, багато роботи, от і затримався, — він погладив її по волоссю. — До речі, я дещо тобі привіз.

Він поліз у внутрішню кишеню піджака і дістав невелику оксамитову коробочку.

— Це тобі. Просто так. Щоб ти частіше усміхалася.

Марія відкрила коробочку. Всередині лежав витончений браслет із білого золота, інкрустований дрібними діамантами. Він виглядав дуже дорогим. І дуже холодним.

"Аванс", — майнула в голові думка слідчого.

"Подарунок коханій", — заперечило серце.

— Дякую, — вона спробувала усміхнутися, але відчула, що м'язи обличчя наче задерев'яніли. — Це дуже гарно. Ростиславе, ти мене балуєш.

— Ти заслуговуєш на найкраще, — серйозно відповів він, застібаючи браслет на її зап'ясті. Його пальці на мить затрималися на її пульсі, який бився як у спійманої пташки. — Ти ж у мене особлива. Найкраща. До речі, як справи у клініці? — запитав він буденно, відкидаючись на спинку дивана і заплющуючи очі. — Були сьогодні складні випадки?

Раніше це запитання здалося б їй проявом уваги. Тепер воно пролунало як допит.

— Як завжди, — обережно відповіла вона, підбираючи слова. — Багато паперової роботи. Планові огляди.

— А операції? — він не розплющував очей, але Марія відчувала, що він уважно слухає. — Ти казала, що у вас з'явилося нове обладнання для трансплантації. Ви вже пробували його в ділі?

Усередині в Марії все похололо. Вона ніколи не говорила йому про обладнання для трансплантації. Чи говорила? Вона гарячково перебирала в пам'яті їхні розмови за останній місяць. Ні, вона точно не згадувала таких деталей. Звідки він знає?

— Ще ні, — голос її ледь помітно тремтнув. — Чекаємо на відповідного пацієнта. І донора. Ти ж знаєш, із серцем завжди складно. Черга величезна.

Ростислав розплющив очі й подивився на неї. У глибині його зіниць плескалося щось темне, нечитабельне.

— Так, — повільно промовив він. — Знайти підходяще серце — це справжня проблема. Але для справжнього професіонала немає нічого неможливого, правда ж, Маріє? Я вірю, що ти зможеш врятувати будь-кого. Навіть безнадійного.

Він узяв її руку — ту саму, на якій виблискував новий браслет — і підніс до губ. 

Марія відчула, як по спині пробіг мороз. Вона дивилася на нього — красивого, втомленого, рідного — і вперше за весь час відчула, що перед нею сидить незнайомець. Незнайомець, який знає про неї все, а вона про нього — нічого, крім того, що він дозволив їй знати.

— Ходімо спати, — різко сказав Ростислав, підводячись. — Я валюся з ніг.

Він пішов у спальню, а Марія залишилася сидіти, дивлячись на діаманти на своїй руці. Вони сяяли в напівтемряві, наче маленькі кайданки.

"Я буду пильною, — нагадала вона собі. — Я дізнаюся правду. І якщо він бреше... якщо він справді одружений..." Вона не знала, що зробить. Але точно знала, що сьогоднішня ніч у його обіймах буде найхолоднішою в її житті.