Глава 40

Марія вийшла з клініки, дописуючи повідомлення в робочому чаті. Вечірня прохолода приємно охолоджувала обличчя після довгого дня в задушливій операційній. Вона знала, що Ростислав уже чекає — його чорний джип був припаркований трохи осторонь, як хижак у засідці.

Вона попрямувала до своєї машини, щоб залишити сумку з речами, яку забрала з шафки щоб випрати вдома, але зупинилася як укопана за кілька метрів.

— От же ж виродок... — видихнула вона, відчуваючи, як гнів закипає в жилах.

Її маленький акуратний автомобіль виглядав так, ніби на нього напали. Усі чотири колеса були спущені — гума безсило розпласталася по асфальту. А вздовж усього водійського боку, від передньої фари до заднього крила, тягнулася глибока, рвана подряпина, зроблена чимось гострим, імовірно, ключем.

Це було настільки дріб’язково, настільки паскудно і жалюгідно, що сумнівів не було жодних. Це був почерк Стаса. Його безсила, боягузлива помста за приниження в ординаторській.

Двері позашляховика грюкнули. Ростислав підійшов до неї майже нечутно. Він глянув на машину, потім на бліде обличчя Марії. Його погляд змінився миттєво. Якщо секунду тому він був спокійним, то тепер у його очах затанцювали небезпечні вогники.

Він повільно провів пальцем по глибокій подряпині на металі.

— Я закопаю його, — промовив він тихо. Голос був рівним, без емоцій, і від того ще більш страшним. — Я просто зітру його в порошок. Цього разу синцем він не відбудеться.

Його слова різонули слух, миттєво розставивши все на свої місця. Пазл у голові склався з гучним клацанням. Значить, її здогадки були вірні. Фінгал Стаса, його кульгання, переляканий погляд — це все діло рук Ростислава.

Це він тоді "поговорив" з її колишнім. Не якісь випадкові хулігани, а саме він. Він відгамселив Стаса за неї.

Вона мала б злякатися. Мала б відсахнутися від чоловіка, який вирішує проблеми грубою силою. Але, дивлячись на свою понівечену машину, вона не відчула страху. Лише похмуре, холодне задоволення. Стас отримав саме те, на що заслужив.

Ростислав різко розвернувся, дістаючи телефон, явно збираючись віддати наказ. Марія перехопила його руку.

— Не треба, — твердо сказала вона.

Ростислав завмер, його ніздрі роздувалися від стримуваної люті.

— Маріє, він перейшов межу. Він пошкодив твоє майно. Він намагається тебе залякати. Я не дозволю якомусь ображеному лікарю...

— Він не залякує, Ростиславе. Він істерить, — перебила вона. — Це вчинок ображеного підлітка, а не чоловіка. Поглянь на це. Це просто залізо. Страхова все покриє. Не брудни об нього руки. Він того не вартий. Будь ласка. Не хочу, щоб через нього в тебе були  проблеми.

Ростислав дивився на неї довгу хвилину, борючись із бажанням розібратися по-чоловічому. Зрештою, він видихнув крізь зуби, ховаючи телефон у кишеню.

— Твоє щастя, що ти така милосердна, Маріє, — пробурмотів він, хоча м'язи на його вилицях все ще ходили ходором. — Гаразд. Житиме. Поки що.

Він владно взяв її за руку і повів до своєї машини.

— Ключі давай. Мої хлопці заберуть її на сервіс, через кілька днів буде як нова. А нам треба поговорити.

— Про що? — насторожилася Марія.

— Не тут, — відрізав він, відчиняючи перед нею двері.

Вони їхали мовчки. Ростислав привіз її в самий центр міста, до елітної новобудови зі скла і бетону, шпиль якої, здавалося, дряпав нічне небо. Ліфт піднімав їх так швидко, що закладало вуха. Останній поверх.

— Проходь, — сказав він, відчиняючи масивні двері.

Марія переступила поріг і мимоволі затримала подих. Це був пентхаус. Величезний, дворівневий простір, залитий світлом нічного міста. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали запаморочливий вид на вогні мегаполіса, який звідси здавався іграшковим.

Інтер'єр був під стать господарю: мінімалізм, темні тони, натуральне дерево. Тут було розкішно, стильно, дорого, але... трохи самотньо. Ніби це був не дім, а дорога фортеця.

Марія пройшлася вітальнею, торкаючись пальцями спинки величезного шкіряного дивана. Вона підійшла до вікна, дивлячись на місто, що розкинулося біля її ніг.

— Тут... неймовірно, — тихо сказала вона.

Ростислав підійшов нечутно. Вона відчула його тепло ще до того, як він торкнувся її. Його руки ковзнули по її талії, обіймаючи зі спини, притягуючи до себе. Він поклав підборіддя їй на плече, вдихаючи аромат її волосся.

— Подобається? — запитав він низьким голосом, від якого по спині побігли мурашки.

— Дуже, — чесно відповіла вона. — Це схоже на кадр із фільму про Джеймса Бонда.

Він хмикнув, і вібрація його сміху віддалася в її тілі.

— Тоді в мене є пропозиція, — він трохи сильніше стиснув обійми, ніби боячись, що вона вирветься. — Я не хочу відвозити тебе додому, Маріє. Ні сьогодні, ні завтра. Я хочу, щоб ти прокидалася тут. Зі мною.

Він повернув її до себе обличчям, заглядаючи в очі. У його погляді не було звичної гри чи насмішки. Там була серйозність і рішучість.