Глава 38

Операція тривала п’ять годин. Це був складний випадок — заміна клапана у пацієнта з обтяженим анамнезом, і коли Марія нарешті стягнула з себе стерильні рукавички, вона відчувала себе вичавленим лимоном. Плечі нили, ноги гули, а в голові була лише одна думка: кава. Міцна, чорна і бажано внутрішньовенно.

Вона йшла коридором до ординаторської, мріючи про п’ять хвилин тиші. Але ще на підході до дверей її чутливий ніс вловив запах, який ніяк не вписувався в звичну лікарняну палітру хлорки та ліків. Пахло... божественно. Смаженим м'ясом, трюфелями, свіжою випічкою та дорогими спеціями.

Марія штовхнула двері й завмерла на порозі. В ординаторській, де зазвичай панував робочий хаос, зараз розгортався справжній бенкет. Великий стіл, завалений паперами ще вранці, тепер був заставлений вишуканими чорними коробками та боксами з золотим тисненням. Тут були всі: чергові медсестри, інтерни (які набивали щоки так, наче не їли тиждень), і навіть завідувач відділення, який із задоволенням жував щось, схоже на брускетту з лососем.

— О, Маріє Олександрівно! — вигукнула одна з медсестер, помітивши її. — Нарешті! А ми вже думали, вам нічого не залишиться.

— Що відбувається? — розгублено запитала Марія, обводячи поглядом цей гастрономічний рай. — У когось день народження? Що ми святкуємо?

Інтерн, та сама дівчина, що кілька днів тому читала новини про стрілянину, проковтнула шматок і з захопленням подивився на неї.

— Та ні, це все ваш хлопець прислав! — випалила вона. — Кур’єр приніс пів години тому. Сказав: "Для Марії Олександрівни та її колег, щоб не зголодніли".

— Мій... хто? — перепитала Марія, відчуваючи, як брови самі собою повзуть угору.

— Хлопець, наречений, та яка різниця! — втрутилася старша медсестра, розглядаючи логотип на серветці. — Головне, що він у вас золотий. Ви бачили, звідки це? Це ж із "Panorama"! Я туди намагалася на річницю з чоловіком потрапити — там запис на місяць вперед, а ціни такі, що закачаєшся. А він вам сюди, мабуть, пів меню замовив.

Марія перевела погляд на коробки. Справді, витончений золотий логотип "Panorama" виблискував на чорному картоні.

"Мій хлопець". Вона подумки хмикнула. Навряд чи це Стас вирішив так випендритися. По-перше, він був патологічно жадібним для таких жестів, а по-друге, після їхньої останньої зустрічі він, мабуть, бажав їй удавитися, а не смачно поїсти. Це міг бути тільки один чоловік.

Серце тьохнуло, змиваючи втому. Вона підійшла до своєї шафки, намагаючись не звертати уваги на зацікавлені погляди колег. Відчуваючи, як пітніють долоні, вона дістала телефон. Екран засвітився, показуючи кілька непрочитаних повідомлень. Усі від Ростислава.

Вона відкрила чат.

10:30 "Вибач за ніч. Це була термінова справа. Мусив їхати, не попрощавшись."

10:32 "Сподіваюся, ти виспалася."

13:15 "Знаю, що в тебе сьогодні складна операція. Не забудь поїсти. Смачного, лікарю."

Марія дивилася на екран, і куточки її губ мимоволі поповзли вгору. Вона з самого ранку не могла викинутии з голови голос іншої жінки в його телефоні і те, що одразу після цього він пішов. Але робив би він все це так відкрито, якщоб у нього була інша?

 — Ну що, Маріє Олександрівно? — запитав завідувач, витираючи руки серветкою. — Передавайте подяку вашому... меценату. Смак чудовий.

— Обов'язково, — тихо відповіла вона, притискаючи телефон до грудей. — Обов'язково передам.