Глава 37

Ніч огорнула квартиру тишею, яку порушувало лише розмірене дихання Ростислава. 

Марія спала неспокійно, уривками, ніби навіть уві сні її підсвідомість боялася, що він знову зникне. Його важка рука лежала на її талії, притискаючи до себе, і це відчуття власності було напрочуд приємним. 

У його обіймах було тепло. Безпечно. Аж раптом цю ідилію розірвав різкий звук вібрації телефону на тумбочці.

Марія прокинулася миттєво, але інстинкт змусив її не ворушитися. Вона лише ледь помітно змінила ритм дихання, вдаючи, що все ще міцно спить. 

Ростислав заворушився. Вона відчула, як напружилися м'язи його руки, коли він потягнувся за гаджетом. Він прийняв виклик, не встаючи з ліжка.

— Слухаю, — його голос був хрипким від сну, але в ньому не було й натяку на втому — миттєва концентрація. 

У нічній тиші звук із динаміка було чути чіткіше, ніж зазвичай. Марія завмерла, перетворившись на слух. Це був жіночий голос. Швидкий, схвильований, навіть, здалося, вимогливий. Слова зливалися в нерозбірливий потік, але інтонація була надто... близькою? Свійською? 

У Марії все всередині обірвалося. Крижана хвиля прокотилася тілом, змиваючи залишки сну і тепла. 
Хто це? Чому якась жінка дзвонить йому о третій ночі? І чому він відповідає? Думки, одна гірша за іншу, закружляли в голові скаженим роєм. Фактично, вона нічого про нього не знала. Хто він, чим живе, хто чекає його вдома. Може, у нього є дружина? Або постійна дівчина, яка хвилюється? А вона, Марія — так, просто лікарка для розваги, "тиха гавань", куди можна прийти зализати рани й пересидіти бурю?

— Зрозумів, — перервав потік слів Ростислав. Його голос звучав тихо, але твердо. — Зараз приїду.
Він завершив виклик і поклав телефон назад. Марія зціпила зуби, щоб не видати себе, не розплющити очі й не влаштувати сцену. 

Вона лежала нерухомо, слухаючи, як калатає власне серце. Ростислав почав обережно виплутуватися з її обіймів. Він рухався повільно, намагаючись не потривожити її сон. Прибрав руку з її талії, повільно сів на ліжку, потім встав. 

Вона чула шурхіт одягу в темряві, він одягався навпомацки, не вмикаючи світло.

Коли він був готовий, матрац знову прогнувся під його вагою. Він схилився над нею. Марія відчула його теплий подих на своїй щоці, а потім — м'який, ледь відчутний дотик губ до скроні. 

— Побачимося, Маріє, — прошепотів він тихо, упевнений, що вона не почує.

Він випростався і безшумно вийшов із кімнати. Марія лежала з розплющеними в темряву очима, прислухаючись до кожного звуку. Кроки в коридорі. Тихе бряжчання ключів. Клацання замка. Глухий стукіт вхідних дверей. І знову тиша. Вона відчула гіркий присмак розчарування в роті. Він знову пішов. Зірвався посеред ночі за дзвінком іншої жінки, залишивши її саму.

Але замість того, щоб розізлитися, Марія зробила те, чого від себе не очікувала. Вона повернулася на бік, лягаючи на те місце, де ще хвилину тому спав він. Подушка все ще зберігала його тепло. Вона пахла ним — терпким вином, його шкірою і тим самим невловимим ароматом небезпеки, який так її притягував. 

Вона уткнулася носом у його подушку, вдихаючи цей запах, і заплющила очі. Поруч із ним було так спокійно й комфортно, і зараз, коли він пішов, ліжко здавалося величезним і холодним пустищем.