Глава 36

Він пройшов за нею у квартиру, Марія повернулася до Ростислава.

- Будеш вечеряти? - запитала вона.

Ростислав кивнув, знімаючи куртку і вішаючи її на спинку стільця.

- Не відмовлюся, - відповів він. - Увесь день нічого не їв.

Марія швидко накрила на стіл, розставляючи тарілки, розкладаючи закуски. Коли вона закінчила, кинула через плече з легкою іронією:

- Вибач, але в мене немає кухаря з ресторану з трьома мішленівськими зірками.

Вона натякала на ресторан, який він орендував повністю в першу їхню спільну вечерю. 

Ростислав усміхнувся, сідаючи за стіл.

- Обійдуся.

Вони їли мовчки. Тиша була дивною - не напруженою, але й не зовсім комфортною. Марія раз у раз поглядала на нього крадькома, намагаючись зрозуміти, про що він думає. Хотіла запитати, де він був увесь день, чому приїхав такий втомлений, але не наважувалася. Яке право вона мала допитувати його? Вони ж просто... що? Спали разом? Зустрічалися? Вона сама не знала, як назвати те, що між ними відбувалося.

Одне вона точно точно знала - їй не варто було до нього прив'язуватися. Не варто було нічого відчувати. І хвилюватися про те, де він був - теж. 

Ростислав доїв, відкинувся на спинку стільця і провів рукою по обличчю. Під очима залягли тіні, плечі були напружені, і вперше за весь час Марія побачила, наскільки він насправді виснажений.

- Чорт, - видихнув він, заплющуючи очі на мить. - Так втомився. Їхав до тебе з великими планами, а зараз очі заплющуються.

Марія сумно посміхнулася. Усередині щось стиснулося - не розчарування, радше ніжність. Вона встала, почала збирати тарілки.

- Тоді йди лягай, - сказала вона м'яко. - Я посуд у посудомийку завантажу і до тебе прийду.

Ростислав розплющив очі, подивився на неї довгим поглядом, потім кивнув. Піднявся, підійшов до неї і торкнувся її щоки пальцями.

- Можна в тебе душ прийняти? - запитав він тихо. - Я з учора вдома не був.

Марія кивнула, намагаючись не показувати, що слова «з учора вдома не був» кольнули чимось схожим на тривогу.

 Де він був? Що робив?

Ростислав поцілував її в лоб і за хвилину вона почула, як за ним зачинилися двері ванної кімнати, потім зашуміла вода.

Вона стояла на кухні, прибираючи залишки їжі, завантажуючи посуд у посудомийку, і чула, як ллється вода за стіною.  Вона уявила, як він стоїть під струменями, як вода стікає по його тілу, по тих самих м'язах, які вона так добре знала тепер.

Марія ковтнула. Серце забилося швидше.

Не роздумуючи, вона витерла руки, вийшла з кухні. Зупинилася біля дверей ванної. Вода все ще шуміла.

Вона штовхнула двері й зазирнула всередину. 

Ростислав стояв під душем, спиною до неї, і не відразу помітив її присутність.

У Марії був час розглянути його оголену фігуру.

Широкі плечі, м'язиста спина, по якій стікали краплі води. Сильні руки, підняті до голови - він мив волосся, закинувши голову назад. Вода струменіла по засмаглій шкірі, підкреслюючи кожну лінію, кожен вигин м'язів.

Марія не могла відірвати погляду.

Дихання збилося. Тілом прокотилася хвиля жару, яка не мала нічого спільного з парою від душу.

Ростислав опустив руки, провів долонями по обличчю, струшуючи воду - і саме в цей момент обернувся.

Їхні погляди зустрілися.

Він завмер, вода продовжувала литися, стікаючи по його тілу. Очі потемніли, губи прочинилися. Секунду він просто дивився на неї, потім повільно усміхнувся.

- Лікарю, - вимовив він низько, хриплувато. - Ти прийшла перевірити, як гоїться рана?

Марія зковтнула, не в силах вимовити ні слова. Вона стояла на порозі, і відчувала, як тіло відгукується на його погляд, на кожне слово.

Ростислав зробив крок уперед, не вимикаючи воду.

- Чи ти прийшла по щось інше? - запитав він тихо, і в голосі прозвучало щось темне, обіцяюче.

Марія нарешті знайшла в собі сили відповісти. Голос прозвучав хрипко, майже чужим:

- Ти казав, що втомився.

- Казав, - кивнув він, роблячи ще крок. Вода стікала по його тілу, залишаючи мокрі сліди на підлозі.
 - Але, схоже, я передумав.

Він простягнув руку.

- Ходи сюди, Маріє.

Вона повинна була відмовитися. Повинна була розвернутися і піти. Дати йому відпочити. Дати собі перепочити від цього божевілля, яке захоплювало її з кожною хвилиною поруч із ним.

Але замість цього Марія швидко позбулася одягу, стягуючи блузку через голову, розстібаючи джинси. Пальці тремтіли - від хвилювання, від передчуття, від того, як він дивився на неї.

А він дивився.

Не відриваючи погляду. Жадібно. У його очах запалився вогник - темний, голодний, палючий.