Глава 34

Наступного ранку Марія летіла коридором відділення кардіохірургії, на ходу переглядаючи історію хвороби нового пацієнта. За нею, ледве встигаючи, дріботіли двоє інтернів-першорічок.

— Так, у п'ятій палаті моніторити тиск щогодини, — командувала вона, не зменшуючи темпу. — Підготуйте результати аналізів Коваленка до обходу. І, заради Бога, навчіться вже правильно заповнювати карти, я не збираюся за вами переписувати...

Вона різко замовкла і спіткнулася на рівному місці, ледь втримавши рівновагу. Папка з документами вислизнула з рук, але вона навіть не звернула на це уваги.

Назустріч їй ішов Стас. Точніше, шкандибав. Він намагався триматися рівно, але помітно накульгував на ліву ногу. Проте найстрашніше було не це. Його обличчя, яке він зазвичай так ретельно плекав, тепер нагадувало розчавлений фрукт.

Величезний, фіолетово-синій синець розплився на півобличчя, заплиле око ледь розплющувалося, а нижня губа була розбита і заклеєна пластиром.

Марія заклякла, дивлячись на нього розширеними очима.

— Стасе... — видихнула вона, роблячи крок назустріч. Вона одразу забула звою злість на нього і що вчора ввечері вона й сама намагалася розцарапати йому обличчя. — Боже, що з тобою...

Вона хотіла запитати, що сталося, чи потрібна йому допомога — спрацював інстинкт лікаря. Але Стас, побачивши її, змінився в обличчі. У його єдиному здоровому оці майнув непідробний жах, змішаний з холодною ненавистю. Він не зупинився. Навпаки, прискорив ходу, майже побіг, болісно кривлячись при кожному кроці.

— Не підходь, — прошипів він, проходячи повз неї, навіть не повернувши голови.

Він зник за рогом коридору так швидко, як дозволяла його травмована нога.

Марія стояла посеред коридору, відчуваючи, як холод розливається по спині. Один з інтернів, хлопець в окулярах, підняв її папку.

— Дякую, — кивнула вона, забираючи документи тремтячими руками.

— Жорстко його, — неголосно прошепотів інтерн своєму колезі, думаючи, що Марія не чує.

— Що це зі Стасом Леонідовичем?

— Ти не знаєш? — так само тихо відповів другий, озираючись. — Я вранці в приймальному чув, як медсестри пліткували. Кажуть, його якісь відморозки прямо біля будинку зустріли. Відгамселили професійно — ребра цілі, але обличчя і ноги постраждали. Наче попередження якесь. Небезпечно нині на вулицях...

Слова інтерна вдарили Марію, наче ляпас. 

У голові миттєво сплив учорашній вечір. Парковка. Очі Ростислава, в яких плескалася темрява. Його тихий голос: "Ще одне слово, і ти пошкодуєш". І той останній погляд, який він кинув услід Стасу.

Погане передчуття стиснуло горло крижаною рукою. Вона дістала телефон із кишені халата, пальці не слухалися, ковзаючи по екрану. Вона знайшла номер Ростислава і натиснула виклик.

Гудки. Довгі, тягучі, байдужі гудки.

"Візьми слухавку, — благала вона подумки. — Скажи, що ти тут ні до чого. Скажи, що це просто збіг".

Так, вона ненавиділа Стаса. Вона хотіла, щоб він зник з її життя, вона навіть уявляла, як дає йому ляпаса або штовхає в багнюку. Але це... Це було звіряче побиття. Це був кримінал. Невже Ростислав справді здатний на таке? Невже вона привела у своє життя монстра, який вирішує проблеми кулаками?

Гудки припинилися.

"Абонент не може прийняти ваш дзвінок..."

Марія опустила руку з телефоном. Страх змішувався з гнівом і розчаруванням. 

Вона увійшла в ординаторську в поганому настрої. Їй потрібно було випити води, заспокоїтися і прийти до тями перед обходом. Але спокій їй, схоже, сьогодні не світив.

За столом, згорбившись, сиділа молоденька дівчина-інтерн. Замість того щоб заповнювати журнал чергувань, вона, не кліпаючи, витріщалася в екран свого смартфона, повністю відключившись від реальності. Вона навіть не помітила, як зайшла Марія і ще двоє інтернів.

Нерви Марії, натягнуті як струни після зустрічі зі Стасом і мовчання Ростислава, луснули. Вона з грюкотом кинула важку папку з історіями хвороб на стіл, просто перед носом у дівчини.

— Що там такого цікавого показують? — різко запитала вона. — У нас повне відділення пацієнтів, а ти в телефоні сидиш?

Дівчина аж підскочила на стільці, ледь не впустивши гаджет. Вона злякано підвела очі, ховаючи телефон у кишеню, обличчя її пішло червоними плямами.

— Вибачте, Маріє Олександрівно... я... я просто... — забелькотіла вона.

— Що "просто"? — Марія схрестила руки на грудях, суворо дивлячись на неї.

— Новини читала, — випалила Оксанка, опускаючи очі. — Там жах що коїться. Вночі була велика перестрілка в порту. Я думала, що всі ці чутки про наше "кримінальне місто" перебільшені, а тут таке... Кажуть, є поранені і когось навіть затримали.

У Марії все всередині похололо. Серце пропустило удар, а потім забилося десь у горлі, перекриваючи кисень. "Порт". У вухах наче клацнув перемикач, і вона знову почула вчорашній голос охоронця за дверима каюти: "Бос, там проблеми з вантажем... Люди з порту приїхали". Ростислав поїхав саме туди. Він поїхав у порт, у ніч, і тепер не відповідає на дзвінки.