Глава 33

Вечеря промайнула, немов у тумані. Марія їла  вишукані морепродукти, пила терпке червоне вино, відповідала на його запитання, але думки плуталися. Уся її увага була прикута до чоловіка навпроти. До того, як він тримає келих, як уважно стежить за кожним її рухом, як темніють його очі, коли вона облизує губи. Повітря в каюті ставало дедалі густішим, наче наелектризованим перед грозою. Тема розмови вичерпала себе, поступившись місцем важкому, багатозначному мовчанню.

Марія піднесла келих до губ, щоб зробити ще ковток і хоч якось приховати хвилювання, але Ростислав раптом м'яко, проте рішуче перехопив її руку. Він забрав келих з її пальців і відставив його вбік, не розриваючи зорового контакту.

- Тобі вже досить, - промовив він низьким, оксамитовим голосом. - Не хочу, щоб ти звалювала все на алкоголь завтра вранці. Він підвівся, обійшов стіл і зупинився за її спиною.

Марія завмерла, відчуваючи жар його тіла навіть крізь тонкий шовк блузки. Його великі теплі долоні лягли їй на плечі, повільно ковзнули по шиї, викликаючи розсип мурашок по шкірі.

- До того ж, - прошепотів він їй на вухо, і від його гарячого подиху в неї підкосилися ноги, навіть сидячи. - Я вже нетерпляче чекаю десерту. І це зовсім не тістечка.

Марія рвучко розвернулася до нього, і в ту ж мить його губи накрили її. Це був не ніжний поцілунок. Це був вибух. Голодний, вимогливий, жадібний. Він підхопив її, змушуючи підвестися, і притиснув до себе так міцно, що їй забракло повітря.

Її руки самі собою обвили його шию, пальці заплуталися в його густому волоссі. Хімія між ними не просто іскрила — вона палахкотіла справжньою пожежею. Ростислав цілував так, ніби хотів випити її до дна, його руки блукали по її спині, спускалися нижче, стискали талію, притягуючи ще ближче, знищуючи будь-яку відстань. У голові паморочилося. Усе: страх, сумніви, логіка — все згоріло в цьому полум'ї. Залишився тільки він, його запах, його сила і це божевільне бажання.

Він підхопив її за стегна, легко, наче пір'їнку, і посадив на край столу, змітаючи посуд. Дзенькіт виделки, що впала на підлогу, потонув у шумі крові у вухах. Ростислав вклинився між її ногами, його губи перемістилися на її шию, залишаючи гарячі вологі сліди, і Марія мимоволі вигнулася, стиха простогнавши.

І в цей момент пролунав грюкіт. Гучний, наполегливий стукіт у двері каюти, що пролунав як постріл у тиші. Марія здригнулася, але Ростислав, здавалося, не почув, продовжуючи цілувати улоговину на її грудях.

- Бос! - долинув із-за дверей приглушений, але стривожений чоловічий голос. - Вибачте! Це терміново!

Ростислав завмер. Він голосно, брудно вилаявся, відриваючись від її шиї. Марія розплющила очі, важко дихаючи, намагаючись повернутися в реальність. Вона побачила, як його обличчя спотворила гримаса люті.

- Якого біса?! - гаркнув він у бік дверей, не випускаючи Марію з обіймів.

- Бос, там... там проблеми з вантажем, - голос охоронця тремтів. - Серйозні. Без вас ніяк. Люди з порту приїхали.

Ростислав заплющив очі, зробив глибокий вдих, намагаючись приборкати гнів. Його пальці на її талії стиснулися востаннє і неохоче розтиснулися. Він відступив на крок, поправляючи піджак і сорочку, яка трохи вибилася з-за пояса. Його погляд, ще секунду тому затуманений пристрастю, знову став холодним і зосередженим.

- Вибач, - кинув він Марії, провівши долонею по волоссю. - Мені треба відійти. Я швидко. Нікуди не зникай.

Він нахилився, поцілував її в куточок губ і стрімко вийшов з каюти, грюкнувши дверима. У каюті запала тиша. Тільки шум вітру за ілюмінатором нагадував, що світ не зупинився.

Марія все ще сиділа на краю столу, відчуваючи, як пульсують губи, а тіло горить, наче у лихоманці. Серце калатало десь у горлі. Вона сповзла зі столу, ноги тремтіли. Знесилено впавши на м'який шкіряний диванчик, вона провела долонями по палаючих щоках. Її погляд упав на відерце для шампанського, в якому стояв подарований букет. 

- Так... - прошепотіла вона в порожнечу, намагаючись вгамувати подих. - Лід мені б зараз точно не завадив. 

Двері знову відчинилися, і Ростислав увійшов до каюти. Марія миттєво підвела на нього погляд, сподіваючись побачити ту саму іскру, ту саму хижу усмішку, що обіцяла їй незабутню ніч. Але її надія згасла так само швидко, як і спалахнула. Грайливість із нього пішла, наче її й не було. Він виглядав зібраним, жорстким і чимось глибоко стурбованим. Між бровами залягла різка складка, а погляд став холодним він був тут фізично, але думками вже перебував десь далеко, там, де вирішувалися "проблеми". Марія без слів зрозуміла: на цьому вечір закінчиться.

Ростислав підійшов до диванчика, на якому вона сиділа. Він не сів поруч. Лише нахилився, однією рукою спершись на спинку дивана, а іншою провів по її волоссю — жест був владним, але вже без колишнього запалу.

Він схилився нижче і притиснувся губами до її шиї — туди, де ще пульсував слід від його попередніх поцілунків. Цей дотик був коротким, майже прощальним.

— Вибач, — промовив він глухо, випростуючись. — Мені треба йти. Терміново.

Він на секунду затримав на ній погляд, у якому майнуло щось схоже на жаль, але тут же зникло за маскою байдужості.

— Я попрошу, щоб хлопці відвезли тебе додому. Машину твою пригнали, ключі у консьєржа.