Глава 27

Марія прокинулася від чийогось обережного дотику - легкого, майже невагомого, по щоці.

Вона відчинила повіки, і тут же перед очима, дуже близько, опинилося гарне обличчя Ростислава.
Він схилився над нею, рука все ще завмерла біля її обличчя, пальці ледь торкалися шкіри. Зіниці розширені, а дихання важке.

Вони застигли один навпроти одного, завмерши в цьому моменті.

Марія майже не дихала. Вона й гадки не мала, скільки часу він ось так на неї витріщався, поки вона спала. Серце забилося швидше, тілом прокотилася хвиля жару. Між ними творилася якась чортівня - невидима, але відчутна, немов електричний розряд, який неможливо було ігнорувати.

- Ми приїхали? - запитала вона тихо, хрипло, не в силах відірвати погляд від його очей.

Ростислав кивнув, але не відсунувся. Не прибрав руку. Залишився так близько, що вона відчувала його запах.

- Можу я зайти до тебе? - запитав він неголосно, і в голосі прозвучало щось більше, ніж просто запитання.

Марія чудово розуміла, що він має на увазі. Розуміла, до чого це призведе, якщо вона скаже «так». Але замість того, щоб відмовити, вона злегка підняла брову і з натяком на іронію запитала:

- Щоб я перевірила твої шви?

Ростислав усміхнувся, приймаючи її гру. Очі потемніли, у них затанцювали пустотливі іскорки.

- Так, - відповів він, не відводячи погляду. - Останнім часом мене турбує рана.

Марія мовчала, обдумуючи те, що збиралася зробити.

Хіба вона не може дозволити собі коротку, ні до чого не зобов'язуючу інтрижку? Вона доросла. Вона сама розпоряджається своїм життям. Зі Стасом усе скінчено. Вона вільна. І хіба вона не заслужила хоч трохи тепла, близькості, забуття після цього кошмарного дня?

Вона хотіла поруч когось сильного і надійного - нехай хоч на одну ніч. Когось, хто змусить забути про проблеми, про того хлопчика з карими очима, який більше ніколи не намалює їй машину.

Ростислав її приваблював, незважаючи на те, що лякав. Або, можливо, саме тому. Їх тягнуло одне до одного і вона не могла цього заперечувати. Ще з тієї першої зустрічі, коли вона знайшла його в лісі й притягла в шале.

Марія глибоко вдихнула, зустрічаючись із його поглядом.

- Це не означає, що я погодилася на твою пропозицію, - вимовила вона повільно, чітко. - Це на один раз. Тому що мені треба... - вона замовкла, добираючи слова, - ...видихнути. Забутися. Хоч ненадовго.

Ростислав дивився на неї довго, вивчаючи, потім кивнув.

- Розумію, - сказав він тихо. - Почнемо з одного разу.

Марія відчинила двері машини і вийшла.

Вона помітила, що поруч із її машиною було припарковано два джипи. Найімовірніше, охорона Ростислава слідувала весь цей час за ним.

Не озираючись, вона рушила до будинку. Ростислав пішов за нею. Вони піднялися в ліфті в повній тиші.

Біля дверей Марія зупинилася, дістаючи ключі.

Пальці злегка тремтіли, коли вона вставляла ключ у замок. Ростислав стояв позаду, близько, вона відчувала його присутність усім тілом.

Двері відчинилися. Марія зробила крок усередину, вмикаючи світло.

Обернулася.

Ростислав стояв на порозі, дивлячись на неї, чекаючи запрошення.

Вона зробила крок назад, звільняючи йому прохід.

- Заходь, - тихо сказала вона.

Він увійшов, зачинивши за собою двері. Клацання замка пролунало занадто голосно в тиші квартири.
Вони стояли один навпроти одного, між ними було всього кілька кроків і вона не наважувалася взяти ініціативу на себе. Вона навіть встигла злякатися. Що вона робить? Навіщо покликала його?
 
Ростислав не дав їй шансу передумати і зробив крок уперед. Потім ще один.

Марія не відступила.

- То де ж ці шви, які тебе турбують? - запитала вона захриплим голосом, стягуючи з шиї шарф.

Ростислав зняв куртку і повільно почав розстібати сорочку, не відриваючи від неї погляду.

- Зараз покажу, - вимовив він тихо. - Але думаю, лікарю, огляд займе значно більше часу, ніж ти розраховувала.